Джоджо Мойєс - Щасливі кроки під дощем

відвалити, коли ті обізвали її «прибацаною» та «ботанкою» за те, що рано складала іспити й не курила. Але далі його занесло, і, замість штурхнути її у відповідь, він підняв її на руках, мов пожежник, наче збирався кудись нести, а вона запанікувала й загорлала на нього, щоб поставив її, а коли він розсміявся, вдарила кілька разів по голові дуже сильно. Після цього він впустив її, відступив і дивився на неї, тримаючись за своє почервоніле вухо, а потім спитав, що з нею таке. Та вона не могла пояснити, тож лише розсміялася, хоч їй хотілося плакати, і спробувала обернути все на жарт. Але він не сміявся. І відтоді між ними все було вже якось не так, а згодом, через тиждень, вона почула, що він зустрічається з Амандою Ґаллагер. Амандою, чорт би її забрав, Ґаллагер з її довгим супердівчачим волоссям, м’якеньким і приємненьким одягом, дешевими парфумами. Мабуть, коли вона повернеться додому, та буде вже Амандою, трясця їй, Бакстер. Може, час забути про Діна Бакстера. Усе одно в нього на спині погана шкіра. Його сестра розповіла.

Сабіна похитала головою, відганяючи непрохані думки, і натомість стала думати про Тома. Вона завжди помічала, що стає легше, якщо думати про когось іншого. Він єдиний поблизу, бодай трохи показний із себе, вирішила вона. Власне, доволі симпатичний. Вона ніколи не зустрічалася зі старшими чоловіками, на відміну від її подруги Елі, яка казала, нібито «вони справді знають, що роблять». Але Сабіна не могла до кінця відкинути думку про його руку. Її непокоїло, що коли вони дійдуть до того, щоб поцілуватися (чи вони просто зітхатимуть, якщо вже він ірландець?) і скинути одяг, то вона може втекти від страху, побачивши його куксу. Сабіна була надто високої думки про нього, щоб отак образити.

Вона не знала, чи подобається йому. Начебто він завжди був радий її бачити і був не проти, що вона тиняється поряд. До того ж йому можна було розповісти абсолютно все. Але важко було уявити, щоб він піддався пристрасті чи дивився на неї із сильним бажанням. Він був якийсь надто відсторонений. Надто стриманий. Може, йому просто потрібен час. Може, у дорослих романтика працювала інакше.

Думка про дорослу романтику нагадала Сабіні про матір, і вона зіскочила з ліжка. Їй кортіло відволіктися.

У супроводі Белли, що тупцяла навколо, вона відчиняла шафи, вдихаючи цвілий запах речей, яких давно ніхто не торкався, і зазирала в їхні темні глибини. Бабуся з дідусем навіть мотлоху нормального не мали: в інших людей шафи забиті коктейльними сукнями, старими настільними іграми й коробками листів або електронними приладами, що давно не працюють. Вони ж тримали тут купи прілої вишитої білої білизни, скатертин абощо, зламаний абажур і якісь книги із заголовками на кшталт «Посібник із верхової їзди для дівчат» і щорічник «Банті» за 1967 рік.

Осміліла в змовницьки мовчазному домі, Сабіна вирушила досліджувати інші кімнати. У дідуся було зачинено, але між його спальнею та ванною розташувалася ще одна кімната, у якій вона досі не бувала. Повільно повернувши ручку, щоб не наробити шуму, вона відчинила двері й прослизнула всередину.

Це була чоловіча кімната, свого роду кабінет, але без атмосфери нещодавньої активності, як у робочому кабінеті внизу, з повними столами листів, журналів і кольорових каталогів, заповнених «племінними кіньми» з іменами на кшталт «Славетний Стрибун Джейк ІІІ – від Славетного Фланкейка й Стрибунки Джемайми», і всі вони здавалися їй майже однаковими, хоча Том казав, що відмінності між ними оцінюють у десятки тисяч гіней. Цей кабінет зберігав атмосферу забуття, його напіврозсунуті фіранки висіли зовсім нерухомо, наче вирізьблені. Тут пахло цвілим папером і не вибитими килимами, а крихітні пилинки сяяли, підвішені в повітрі, коли вона рухалася. Сабіна м’яко зачинила за собою двері й вийшла на середину кімнати. Белла з надією глянула на неї, а тоді зі скавчанням опустилася на килим.

Тут на стінах не було світлин із конями – хіба малюнок із крикливим мисливцем, пожовкла, вставлена в рамку мапа Далекого Сходу й кілька чорно-білих світлин людей 50-х років, призначених закрити собою великий обсяг шпалер у стилі Вільяма Морріса. На вбудованих полицях біля вікна стояли коробки різного розміру, у деяких зверху лежали скручені рукописи, а посеред письмового стола стояв величезний макет сірого бойового корабля, вочевидь, зменшена копія справжнього. Праворуч від неї, на полиці з темного дерева, стояло багато книжок у твердих обкладинках, здебільшого про війну та Південно-Східну Азію, розбавлені парою збірок гумористичних коміксів і виданням у м'якій обкладинці, присвяченим післяобіднім бесідам. На верхній полиці була серія ветхих книжок у шкіряних палітурках, із чиїх корінців майже стерлася позолота.

Її увагу привернув інший бік кімнати. Два альбоми світлин у шкіряних палітурках спочивали на великій коробці. Судячи з того, як щедро згори було притрушено пилом, їх не чіпали роками.

Сабіна присіла й м’яко витягла один з альбомів. На ньому була наклейка «1955—». Схрестивши ноги, вона поклала його на коліна й розгорнула, пробуючи пальцем тонку тканину між усіма його цупкими сторінками.

Світлин було по одній на сторінці, і на першій – її бабуся. Принаймні вона гадала, що це бабуся. То було студійне фото молодої жінки на підвіконні, убраної в темний, трохи суворий жакет із крихітним комірцем, сукню того самого кольору, з ниткою перлів на шиї. Волосся, темно-руде, а не сиве, було вкладено хвилями, і в неї був макіяж тієї доби: густо підведені брови та вії, темні, акуратно окреслені губи. Попри все позування, вона здавалася трохи збентеженою, наче її впіймали за якимось підозрілим заняттям. На наступній фотографії вона була з високим молодим чоловіком. Вони стояли біля стенда з рослиною, він сяяв від гордощів, вона ж нерішуче тримала його під руку, утім немов заледве помічала. Цього разу вигляд у неї був не такий зніяковілий, упевненіший у собі, на диво гордовитий. Було щось у її поставі, у її високій стрункій постаті. Вона не горбилася, з трохи винуватим виглядом намагаючись приховати груди, як робила Сабінина мати.

У глибокому захваті Сабіна прогортала весь альбом. Ближче до кінця, окрім світлин її бабусі, яка мала найрозслабленіший вигляд на знімку з іншою, молодою, надзвичайно чарівною жінкою, були світлини немовляти у вигадливій хрестильній сорочці, якої зараз ніде не побачиш: суцільне хитромудре плетіння гачком із крихітними, обтягнутими шовком ґудзиками. Підпису не було, тож Сабіна впіймала себе на тому, що напружено дивиться на світлину, намагаючись збагнути, чи це усміхнене сповите немовля – її мама чи дядько Крістофер. Незрозуміло було навіть, хлопчик чи дівчинка – схоже, у цьому віці дітей одягали однаково.

Але в самій коробці почали траплятися по-справжньому цікаві речі: наклеєна на