Марія Канн - Блакитна планета, Марія Канн

— Авжеж, — поблажливо мовив Дзядек-старший, — тобі навіть не треба нахилятися до землі, й так побачиш, що там блищить у траві, бо сам недалеко від неї виріс. Але дозволь мені привітатися. Агнешко! Як ви погарнішали! Чи засмагли, чи то шкіра така чудова! Чиста морелька!

Агнещине обличчя пашіло. Прикро чути про цілоденні пошуки метеорита, якого не існує!..

— Вам не слід лишатися самій на станції, — вів далі інтендант, — бо вас там украде хтось з туристів. От хоча б отой гарний парубок. Дивіться, як його діти оточили. Хто він?

Гарцерки справді аж висли на Юнові, щебетали до нього одна поперед одну.

— Скажіть, будь ласка, чи справді ви мексіканець? Дзядек-молодший каже, ніби ваше ім'я — Найстрімкіший з Орлів? Як вас звати?

— Юн, — осміхнувся той, — мене звати Юн.

Невідомо, чому це Дзядкові-молодшому спало на думку назвати гостя мексіканцем і Найстрімкішим з Орлів. Може, хотів похизуватись перед дітлахами, мовляв, він знає дещо про людину, яка прийшла з Агнешкою і так їм сподобалась. А може, й справді так вирішив, дивлячись на струнку поставу гостя і його орлиний профіль.

Повертались назад спішно, бо знявся дужий вітер. Дерева тривожно скрипіли, за шумом лісу нічого не було чути.

Тільки на галяві перед станцією Юн затримався і подивився на небо. Зірки то блищали, то згасали, стерті хмарами.

— А Місяць був завжди?

Юн, здавалось, питався не в Агнешки, а в себе самого чи в темного неба.

«Чи був завжди? — здивувалась подумки Агнешка. — Чому він про це спитав? Звичайно, завжди, відколи існує Земля. Хоча ні… Тітка колись розказувала про преселенітів, людей-велетнів, старших за Місяць.

Преселенос — так звали одного з легендарних володарів Аркадії. Він жив тоді, коли «ще не всі небесні тіла кружляли на небі».

— Деякі легенди оповідають, ніби колись Місяця не було, — озвалась, вона голосно. — І… стривай,, пригадую: Місяць став причиною страшної катастрофи. Здається, затоплення континенту в Атлантичному океані. Так, справді. Той континент називався Атлантида.

І відразу замовкла, відчувши — ці слова вразили Юна.

— Юне! Що тобі?

Він мовчав.

— Що сталося?

І зразу дрібні факти, на які вона досі не звертала уваги, дістали певного зв'язку, набули відчутного сенсу.

Юн читає географічний словник і легенько підкреслює олівцем назви місцевостей, що лежать по обидва боки океану. Атітлан, Атланта, Атлантида, Атлас, Атлін…

Юн стоїть над картою світу, сумно дивиться на неї, а його рука темніє на блакиті океану, мов материк, котрого там немає.

Юн на запитання, як називається його планета, відповідає: «Атіс».

«Атіс? Невже це скороченні» від Атлантіс? Неможливо, — каже вона сама до себе, — Атлантиди не існувало. То витвір фантазії Платона, який хотів на прекрасному прикладі показати омріяний ідеал суспільства. Хіба міг загинути без сліду величезний континент? Про нього пам'ятали б.

Чи справді пам'ятали б? Адже ж забули про бещадські села, які існували ще недавно, здавалося б, учора? Коли Агнешка летіла вночі, Юн провів їй рукою по очах, і вона почала бачити в темноті. Асфальтоване шосе в'юнилося, наче річка. Поруч в лісі стелилася смуга молодих дерев, багато молодших за ті, котрі їх оточували. А недалеко вона побачила щось схоже на галявину: кривий прямокутник, порослий деревами і кущами.

То була давня довоєнна дорога, а вздовж отієї дороги — фундаменти зруйнованих, забутих осель і селищ.

Може й на дні океану лежать, вкриті мулом, забуті рештки давньої великої Атлантиди?

— Юне, звідки ти знаєш про Атлантиду? — спитала Агнешка.

— Мої брати прилітали на Блакитну Планету.

— Тоді ще існувала Атлантида?

Він повернувся до неї, наче хотів сказати щось важливе, але сильний порив вітру наповнив усе навкруги шумом і скрипом дерев.

— Намет! Намет! — долетів до них розпачливий Марцінів зойк. — На поміч! Вітер зриває полотно з великого намету!

— Тримай мотузки! — крикнув Юн. — Біжімо!

Агнешка зараз мріяла лиш про те, щоб опинитись у своїм наметі. Але треба ще перевірити, чи працювала телефонна станція, і повідомити табір, що у них все гаразд. Коли, нарешті, туристи — молоде подружжя, які допомагали впоратись з наметом, — пішли до себе, коли попрощалась з Юном, а Марцін зник за своєю перегородкою, — підняла трубку.

— Центральна слухає, — почула знайомий голос телефоністки. — До вас неможливо додзвонитися, а дільничний питне, що у вас робиться і чи не потребуєте допомоги?

— Дякую, — відповіла швидко, — поки що самі даємо собі раду. Ви, будь ласка, заспокойте і табірного, і Яблонського,

— А може, все-таки вам щось треба? — спитала телефоністка іншим, ніж завжди, якимось сердечним «приватним» голосом.

— Дякую… прошу прийняти телеграму.

— Слухаю, — зразу ж відказала телефоністка.

— Адреса: Сероцьк, вулиця Рибальська, — диктувала Агнешка, — Анні Ретманській.

— Занотувала. Який текст телеграми?

— Прошу прислати всі матеріали про Атлантиду.

— Про що? Про Антарктиду?

— Ні. Про Атлантиду. Анна, Теодор, Леопольд.

— Зрозуміла, — відповіла телефоністка своїм звичайним службовим голосом.

— Навіщо вам Атлантида? — запитав Марцін.

— Розповім, тільки не сьогодні. Чом не спиш?

— Кінчаю листа батькам, буря перебила творчий настрій.

— Кінчай швидше та спи.

— Та вже ось тільки допишу, що зустріч з котом неодмінно віщує нещастя. Вже два рази перевірив!

Вітер ущух, коли Агнешка підійшла до свого намету. Довкола панувала тиша. Раптом вона відчула — тут хтось є, кинулась до вмикача. Щось прослизнуло повз неї. Тінь на мить закрила вхід і зникла.

Увімкнула світло. В наметі порожньо. Нічого не пропало. Тільки зелена тека відкрита. Може, то Марцін щось у пій шукав? Вибігла з ліхтарем у руці. Кружечок світла ковзнув по сірому пні бука, побіг по темній стіні дерев.