Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

правда, чомусь тільки вдень. Отож тільки з настанням темряви, саме коли жіночі шовіністки віддавалися своїм видимим чи невидимим чоловікам чоловічої та жіночої статі, або ж ґвалтували їх, авторів знайомий-бідаха вискакував із свого схрону ковтнути свіжого повітря[1]. Цей відступ, може, і непотрібний для цього повідання, але щось про наш світ таки вістить, отож і Вітька Кожух почав надумувати щось на взір того збірника, але у своїй сфері й у своїй системі мислення та бажань. Такі розмисли забирали в нього весь час, коли його мозок бував не одурений таблетками, тобто вдень, а ввечері, ковтнувши принесеного Маруською трійла, уже був не здалий ані до розмислів, ані до замків, будованих із сірників, ані вивіряв, що робить Маруська чи що вони роблять разом із псом-козлом, а відшуковував драбину, щоб приставити її до хмари, а відтак по-кавалерському пропустити на неї уявну Маруську й уявного її пса, адже танець був таки дамський, а тоді полізти й самому. Відтак він, сам того не відаючи, почав уподібнюватися до київських феміністок, бо чинив свої розшуки вдень, але, видершись на хмару й учинивши із системи різнобарвних смуг, котрі пливали в його голові, боксерського ринга і здобувшись на більшу силу (адже мисельні потуги, коли вони в таких нікчемних осіб, як Кожух, бувають, надають їм уявної сили), знов починав на тому ринзі нещадно побивати пса-козла, хоча той аж зі шкури вилазив, кілька разів навіть вилізши, аби побити Кожуха. Але все кінчилося тим, що пес-цап таки падав, вилізши зі шкіри чи не вилізши, на спину і розкидав руки й ноги, відтак знизу, де був єдиний глядач — Маруська, долинав напівістеричний регіт, від якого у Вітьки Кожуха невідь-чому починали бігати по спині зграї рудих мурашок, а рудих тому, бо ті кусючіші від чорних.

Але попри те печаль, яка з’явилась у ньому ще до відвідання Пшона, тієї пропам’ятної ночі, коли Маруська постала перед ним в образі Білої Мари, а потім зміцнилася після розмови із Пшоном, не вивіювалася йому з нутра. Бо чувсь у ньому ще один голос, який тихо, але грізно застерігав: не починай, Кожуше, тієї війни, не починай! Змирися, Кожуше, з тим, що є: коли хочеш, щоб Maруська з тим псом у тебе жили, нехай, на здоров’ячко, живуть, а коли вже живете, шелестів той голос, пристосовуйтеся одне до одного. Коли ж не хочеш, прожени їх до бісової матері, бо хто тобі та жінка-приблуда? Не кликав їх до себе і не приманював, а тим більше її пса-козла, прителіпалися самі. Так, маєш од неї вигоду, таблетки приносить і не забуває щось варити, прибирає, пере, задовольняє його, хай невелику, але хіть, отож коли цього досить, задовольнись, а коли не досить, відвернись! Цей голос був куди розумніший за другого, який примушував його будувати із сірників зáмка, і, що найдивніше, саме цей голос розумнішого перемагав, бо нерозум не завжди слабший у нас від розуму, незвідане од звіданого, уперте і заїле від мирного та поступливого, — на жаль, цих резонів Вітька Кожух не відав, бо не така в нього була голова, щоб такі складнощі пізнавати. А голова в нього була, як сказав Пшоно, капустяна, а капуста, хоч би скільки її соли, шаткуй, здобрюй морквою, капустою й залишиться, правда, скислою. Отож пошаткована капуста його думок поступово кисла в діжечці його голови, а сірники вперто складалися один до одного, аж доки одного погожого дня він раптом виявив дві речі в собі: капуста скисла аж так, що могла довго зберігатися, а сірники закінчилися саме тоді, коли палац чи замок досконало вивершено, хоча хтозна і для чого. І Вітька Кожух безпомильно пізнав: час збирати каміння завершився, отже, каміння зібране. А коли каміння зібране, зáмка збудовано. А коли замка збудовано, то треба діяти, тобто зайти в того замка і там жити, а коли йдеться про капусту, то з капусти настала пора зварити капусняка.

7

І він пішов на розмову з Євою, тобто варити того свого капусняка. Єва на ту пору також роздобув собі жінку, найцікавіше, що й вона звалася Маруською, як і Вітьчина, і теж належала до приблуд (бо яка порядна до таких пристане), але, на відміну від Кожухової, Євина Маруська виявилася нечупарою, бо коли у Вітьки сміття бувало завше виметене, на вікні з’явилася фіраночка, підлога аж лищала, така була вимита, ліжко застелене, а ще й подоба постелі на ньому була, навіть стіни Кожухова Маруська вибілила, то в Єви як був свинюшник у його комірчині (конури в обох приблизно однакові, менших не знайти), так і залишився. Бо Євина Маруська заявила, що прийшла до нього на «ждівеніє», а не щоб укалувать, а коли йому, тобто Єві, так уже хочеться чистоти, то хай її робить собі сам — така розмова, признаємося, відбулася після того, як Єва навістив якось приятеля і був уражений ладом у Кожуховій конурі, яку вже й конурою не годилося б називати, а затишненьким гніздечком.

Отож Вітька застав Єву у звичній його позі на ліжку, а що був довгоногий, то заклав ходулі на бильце, де в нього була підстелена кухайка, щоб не муляло п’яти. В роті у Єви стриміла цигарка, а очі нерушно втюрились у стелю, ніби щось на ній читали. Але читати там нічого не міг з тієї причини, що взагалі нічого не читав, та й нащо це йому? Отож на стелі він, можливо, висліджував путі-дороги, які могли б привести його до сьогоднішньої випивки, адже в роті ще й грамини не мав; ось чому, коли з’явився Кожух, він ніби й зрадів, принаймні ошкірився, не випльовуючи й цигарки, яка погасла саме в той мент, коли порога переступив приятель.

Кожух, правда, поводився дивно; він роззирнувся,