Віктор Семенович Близнюк - Землянка

Інгулом кинула барвисте перевесло красуня-веселка.

— Сліпий дощ! Сліпий дощ! — закричали разом Волошка з Олесем і, стуливши човником долоні, побігли ловити мерехтливі краплі. Мишко Циганчук, що сидів на камінці, здивовано крутив головою. Що ж це таке? Злива сонця і райдужних бризок.

Сяйнув жартівливий дощик і побіг через Інгул, видзвонюючи срібними бубонцями, зашелестів очеретами та й загубився у степу. І все одразу освіжилось, причепурилось, запахло. Підняла голівки сон-трава й запахла медом. Повеселіла забута церква й запахла нагрітими стінами. Навіть похмурий Купець скупо усміхнувся і запах вологим мохом.

— Яка тепла вода! — витинав Вовка п’ятами в калюжі. — Наче молоко з-під корови.

Мишко Циганчук, дивлячись, як хлопці гасають по калюжах («Ба, ба! Як жеребчики!»), усміхнено мружив тихі спокійні очі. Дощ покропив йому сорочечку, і вона парувала, висихаючи. Вітерець приємно пощипував спину, куйовдив м’якенький чубчик.

Набігавшись, хлопці підсіли до Мишка. Щоки в них пашіли, в очах грали бісенята, забруднені штани коробились, а ноги самі просились до танцю.

— Олесь, давай заспіваємо! — Волошка задер голову, на повні груди вдихнув медового запаху. — Оту-го, помниш, що наші солдати… Як ішли по містку, гуп-гуп чобітьми і дружно:

Ка-а-атя-Катерино, Коза-а-ацькая до-го-гоч, Де ти прогуля-а-ала Всю тьо-о-гомную ноч?

— А вона отвічає: гуляла до самого ранку, бо зустріла моряка.

— А солдати їй і кажуть:

Ка-а-атя-Катерино, Пої-і-ідемо туда — га-га, Де сонце не заходить І місяць нікада-а-а…

Циганчук зосереджено дивився у відкритий рот Волошки, усміхався, ворушив губами і теж підтягував. Підтягував, як не дивно, улад, басовито; і в цьому, власне, не було дива, бо Мишко чув раніше від солдат пісеньку про Катерину, а зараз по губах догадався, що саме її співають хлопці…

— Слухай, Волошко. А що ми пошлемо солдатам до Першого травня? — спитав Олесь. — Ну от, що б ти послав своєму батькові?

Волошка ніби й не чув Олеся, старанно ганяв по долоні пістряве «сонечко», нашіптуючи: «Лети, лети, сонечко, у моє віконечко, бо татари їдуть і тебе заріжуть». Кузка зупинилась на кінчику пальця, розправила жовті крильця й полетіла. І тоді хлопець відповів:

— Аби я знав, де батько, то написав би їм: приїздіть, написав би, тату, в отпуск, у нас уже весна, жінки лопатами копають степ, скоро й картоплю садити будуть. А ще додав би: мама зараз бригадиркою, за вас, тату, управляються… А про Галинку і бабусю, мабуть, не треба.

Троян задумався; від густих закручених вій («Хоч на один вечір позич!» — жартували дівки) падала голуба тінь.

— Лежать, певно, тато в окопі, командують бійцями: «До атаки готу-у-уйсь!..»

— Може, у них патронів нема? Давай назбираємо. Тут їх, знаєш, як сміття.

— Якось недобре — патрони… Це ж подарунок. Хіба що ножик складаний. І ліхтар для розвідки.

— І кисет! Федора вишила — гарний. З китичками.

— А куди пошлемо?

— Просто. Польова пошта, Трояну Андрію Васильовичу. Знайдуть.

Циганчук неспокійно повертався то до Вовки, то до Олеся; бліде обличчя його трішки присмалив сухий загар, на щоках маковими зернятами висіялось дрібне ластовиння. Він ловив кожне слово, та нічого не міг зрозуміти.

— Га? Ви про щось балакаєте?

— Солдати!.. Подарунки! Понімаєш — подарунки! — прокричав йому в саме вухо Троян.

— А-а-а, — підняв Мишко худе підборіддя. — Ясно… А я ложку виріжу. Кругленьку, з риб’ячим хвостом.

«Диви, почув, — моргнув Олесеві Вовка. — Може, йому відпустить?»

Не встигли хлопці як слід домовитися про посилку, як раптом оглушливо гахнуло щось за каменем. Вовка й Олесь схопились на ноги. Навіть Мишко здригнувся.

— Ги-ги! Злякав, трясогузи! — висунув голову з-за каменя Яшка Деркач, показуючи рідкі зуби. — Спокійно, шкілєти, я в небо торохнув.

Яшка повісив на плече карабін, обтрусив галіфе, стрельнув на хлопців з-під рудих, наче висмалених брів:

— Козопаси!.. Душа в п’ятах теленькає?

«Чого він приперся, чокнутий Мартин? — Вовка вороже зміряв Яшку. — Так було добре, і на тобі. Ні сіло ні впало — Деркач».

Як істинний купівчанин, Вовка насторожено ставився до мартинівців. З давніх-давен невидимий кордон розділяв дві сусідні вулиці. Чомусь вважалося, що на Купівщині всі жадні, а на Мартинівці — баламутні. Це була явна брехня, бо й там, і тут жили однакові люди, і якщо були жадні, то до роботи, і якщо баламутні, то у веселій гульні. Батьки кумувалися, дівчата й парубки одружувались, порушуючи бозна-ким заведену межу. Правда, все це діялось до війни, коли, як-то кажуть, було до жиру. А за останній час злидні вивітрили з голови і вуличні клички, і наївний містечковий патріотизм, і дідівські традиції. Лиш інколи Вовка пригадував, як раніше «христосались» парубчаки — супротивники. Зійшовшись на межі, починали незлобливу сварку:

— Ти дурний, як Мартин.

— А ти завидющий, як ваш Купець. Бачив, каміння під себе гребе.

— У тебе макітра гурчить.

— У тебе душа чорна.

А погиркавшись, казали:

— Гайда на Інгул купаться!

Можна було й Яшку зустріти за давнім звичаєм. Та грець із ним! Зачепи рудого — пір’я полетить. У нього одна відповідь: «Як блисну!» Або: «В зуби захотів?!»

Хлопці насуплено мовчали.

— Ви тут тари-бари, а кози хай дядько пасе, — Яшка прискалив око і в кулак, наче в бінокль, глянув проти сонця. — Наша! Щоб я був здоров — наша залізла!

Вовка теж глянув проти сонця і похолов. На вершечку Купця, над урвищем, стояла Чирва. І як її туди винесло? Скеля була крута, з невеликими виступами у стіні… Вилізла.