Жанна Слоневська - Дім з вітражем

— Де можна послухати ваші лекції? — запитала я, проте він, вдаючи, ніби мене не чує, знову поринув у свої всевідаючі печалі, куди мені не було входу.

— Запрошую тебе на каву завтра о четвертій в Італійському дворику, — зненацька сказав, коли мені вже здавалося, що він забув, що я стою поруч.

— До зустрічі! — помахав мені рукою ще за хвилину, ні на крок не відходячи від літер на фасаді, ніби хотів так само, як і вони, залишитися законсервованим у цьому місці назавжди.

Наступного дня ми зустрілися в аркадному дворику, де колись втілений в образ Ромео колишній учасник війни в Афганістані скакав без страхової линви з третього поверху просто в обійми Джульєтти, а ще раніше прогулювалася Марисенька Собєська, однак тепер не було ні Ромео, ні Марисеньки, тільки непримітні працівники Історичного музею прошмигували балконами туди-сюди, а внизу за столиками засідали чоловіки з бородами і жінки в туфлях на високих підборах. Вони могли собі дозволити каву і розмови про мистецтво. Розкосоокі офіціантки пропливали з тацями, проминаючи пофарбовану в білий колір статую Феміди, яка, можливо, теж мала мигдалевидні очі, але цього не можна було перевірити, бо вони були зав’язані раз і назавжди. І добре, бо інакше вона би побачила, в який спосіб у дворик потрапляють польські студенти — кажуть охоронцеві при вході, що йдуть на каву, а тоді сідають під арками, нічого не замовляють і фотографують кожнісіньку арку по черзі, ігноруючи кричущі діри в бюджеті українського музею, та при цьому ще й забалакуються (десь там та щось там про перемогу під Віднем).

Микола вже сидів за столиком, його обличчя немовби заросло тютюновим димом, він палив добре знайому мені «Орбіту», його долоні займали всю поверхню стільниці. Я сіла поруч, але не могла зосередитися на розмові, нав’язливо думаючи про свої ноги, обтягнуті під столиком короткою спідницею, яку я чомусь вдягла саме сьогодні — на щодень я рідко носила щось інше, ніж джинси. Кава, яку він замовив для мене, була солодка і гірка, всередині в ній була якась м’якоть, відчутна у роті, я розтирала її язиком і ковтала.

— Удома я п’ю розчинну каву, — зізналась я.

— А ця тобі смакує?

— Так, — збрехала.

— Вона називається «Форт», її привозять до Львова з Перемишля. Одна пачка коштує гривню на Галицькому базарі. Я заварюю собі п’ять-шість таких кав щодня.

Я підняла на нього погляд і побачила, що замість довгого волосся в нього росли вуса від гущі з кави «Форт» — гіркі та солодкі. Я відчула спазм у серці, кава діє передусім на серце, говорила Аба. Кожен його палець був запаленою сигаретою, оповивав подвір’я клубами диму, такого, який я бачила по телевізору, коли Алла Пугачова співала сумну пісню про кохання. Цікаво, що скаже Аба, якщо я почну пити таку шкідливу каву? Зрештою, байдуже, я вже повнолітня, я сьогодні — несподівано для самої себе — вдягнула міні-спідницю. Я проковтнула останні грудочки м’якоті і відчула, як ноги вислизають з-під спідниці й починають самі собою підніматися по арках. «А непогані в мене ноги, — мимоволі подумала я, — стрункі, обтягнуті чорними колготками, на яких виграють сонячні промені». Я хотіла їх переловити і швиденько повкладати на місце, от тільки спідниця була не надто хапкою пасткою, а вони вже вподобали собі найвищі місцини італійського дворика і лазили по них, як коти, тоді як я, безнога і нерухома, мусила чекати на їх повернення, перш ніж Микола дотямить, що відбувається.

— Хочеш пройтися? — запитав він, гасячи сигарету.

Я з полегшенням погодилася. Коли ми простували через площу Ринок, всі частини мого тіла вже були приборкані й ходили, як виготовлений на німецькому заводі Вільгельма Штіле годинник на вежі ратуші. Ми наближалися до каплиці Боїмів, коли Микола раптом запропонував:

— Називай мене на «ти».

Я кивнула, але вже в наступному реченні замість легкого і впевненого «ти» видала тільки гикання: цей займенник душив мене, як мокроти, витікав, наче молоко з рота немовляти. Я не могла — так-от відразу. Я почувала себе недостойною, мені потрібен був час, щоби призвичаїтися. Ми зайшли в якусь браму, піднялися сходами, протиснулися повз якісь старі лахи, негембельовані дошки зробили мені дві дірки в колготах. «Нічого, — подумала я, — так їм і треба після того, що вони мені влаштували в Італійському дворику». Ми стояли на крихітному балкончику, дзвіниця Катедри була страшенно близько, здавалось, вона от-от упаде нам на голови.

Я боялася, що він зараз мене поцілує, а він почав говорити, як заведений, і то перехилявся через поручень, то обертався до мене, то знову повертався до постави urbi et orbi.

— А ти знаєш, що мій батько був директором Оперного? Я провів там усе дитинство, всі вистави знаю напам’ять. Коли мені було сім років, під час «Лускунчика» на сцені почалася пожежа. Опустили протипожежну завісу, яка може наглухо відрізати сцену від залу для глядачів. Вибухнула паніка, люди кинулися до виходів. А я взагалі не злякався. Я сидів і думав, що ця сценографія куди цікавіша за попередню. Саме тоді я й відчув, що хочу стати сценографом, хоча, природно, цього слова я ще не знав. А тобі мама розповідала, що одного разу під час «Аїди» в залі померла людина?

Він бомбардував мене десятками оперних спогадів, як із рогатки, а я вростала в кам’яну підлогу балкона: боялася пожежі так само, як глядачі того злощасного «Лускунчика», бо його слова знову роздмухували в мені вже погасле полум’я болю від втрати матері, руйнували насилу вибудувану рівновагу, здавалося навіть, що віщували катастрофу. Я знала, що цього разу не дам собі з нею ради: спершу запалає Катедра, з неї вогонь перекинеться на будинки поблизу, досягне балкона, на якому ми оце стоїмо, а тоді спопелить ціле місто — так сталося в 1527 році, і потім мешканці ще навіть не були впевнені, чи варто відбудовувати Львів на тому самому місці.

— Мені вже треба йти, — крикнула я і збігла сходами вниз, затуляючи долонями дірки на колготах. Він спустився за мною, не пришвидшуючи