Ахмед Салман Рушді - Лука і вогонь життя

Лука хитав головою.

— Ти добре знаєш, що цього ти не зробиш, — сказав він. — Не тепер. Жодного разу більше. — Лука дозволив собі трохи замріятися. — Мій тато ніколи не міг запам’ятати цієї відповіді також, — сказав він. — Світ Чарів — це світ мого тата, а ти його Відгадувач Загадок. Тому ти не можеш знати того, чого не міг згадати він. Мусиш розділити долю Сфінксині.

— Довічна Термінація, — промовив Хазяїн Річки тихо. — Так. Уже.

Без подальшого галасу і без жодних сентиментальних слів він підвів термінатор, налаштував на максимум, спрямував зброю на себе і вистрелив.

— А відповідь — людина, — сказав Лука в порожнечу, коли маленькі блискучі осколки Хазяїна летіли в небуття, — яка немовлям рачкує на чотирьох, дорослою ходить на двох, а ставши старою, ходить з костуром. Отже відповідь — людина. Всі про це знають.

Зникнення Хазяїна одразу дало змогу відчинити Ворота. Ґратчаста арка, прикрашена гірляндами з квітів буґенвілії, як за помахом чарівної палички, з’явилася на краю Дамби, а за нею Лука побачив прегарний прогін сходів, що вели вниз до краю річки. На лівій колоні арки виднілася золота кнопка.

— На твоєму місці я б натиснув на кнопку, — підказав Ніхтотато.

— Навіщо? — запитав Лука. — Хіба це дзвінок, аби мені відчинили двері?

Ніхтотато захитав головою.

— Ні, — сказав він терпляче. — Це збереження твого поступу, того, що ти пройшов, і наступного разу, коли ти втратиш своє життя, тобі не потрібно буде повертатися сюди й знову битися з Хазяїном Річки. Він може більше й не впійматися на твою хитрість. Відчувши себе трохи дурнем, Лука натиснув на кнопку, тож у відповідь пролунала музика, квіти навколо арки почали збільшуватися і ставати яскравішими, а в полі зору з’явився лічильник, цього разу в горішньому правому куті, одноцифровий лічильник з цифрою «1». Тепер він розмірковував над кількістю рівнів, які доведеться йому пройти, проте після дурниці із кнопкою збереження він уже не наважувався запитувати.

Ніхтотато повів хлопця, собаку й ведмедя спочатку до підніжжя Дамби, а тоді на лівий берег Річки Часу. До подорожніх підстрибували створіння, схожі на кеглі, сподіваючись, що по них ударять.

— Ох! Ай! Ох! — пищали вони у щасливому очікуванні, але увага всіх була прикута до іншого. Ведмідь і Собака говорили водночас і майже кричали своїми новими голосами, були наполовину схвильованими, а наполовину переляканими через битву й перемогу Луки над Хазяїном Річки, тому в їхніх запитаннях лунало стільки чому, як, коли, ох, ой, що Лука ніяк не міг почати відповідати на їхні запитання. До того ж він почувався виснаженим.

— Мені треба присісти, — сказав він, і його ноги підігнулися. Він гепнувся у прибережну пилюку, що піднялася навколо нього маленькою золотою хмаринкою й швидко набрала форми істоти, схожої на маленький жвавий вогник з крильцями.

— Нагодуй мене, і я житиму, — сказав він палко. — Даси мені води — і я помру.

Напрошувалася очевидна відповідь.

— Вогонь, — спокійно промовив Лука, і Вогняний Жук занепокоївся.

— Не кажи так! — задзижчав він. — Якщо на повне горло крикнути вогонь, то можуть прибігти зі шлангом. Тут для мене і так забагато води. Пора вирушати.

— Зажди хвильку, — промовив Лука схвильовано, незважаючи на свою втому.

— Можливо, ти — саме те, чого я шукаю? Твоє світло таке гарне, — промовив він, подумавши, що лестощами справі не зашкодити. — Ти… ти… може, ти частина… носій… Вогню Життя?

— Навіть не згадуй про таке, — промовив Ніхтотато, але було вже запізно.

— Звідки ти знаєш про Вогонь Життя? — поцікавився Вогняний Жук, трохи розсердившись. А потім переніс своє незадоволення на Ніхтотата. — А ви, пане, наскільки я розумію, маєте бути в цілком іншій місцині і займатися геть іншими справами.

— Бачиш, — промовив Ніхтотато до Луки, — Вогняні Жуки мають дещо гарячкову вдачу. Проте вони виконують незначну, але корисну функцію — поширюють тепло всюди, де вони з’являються.

Вогняний Жук аж скипів.

— Хочете знати, що мене діймає? — промовив він з обуренням. — Ніхто не приятелює з вогнем. Люди кажуть: о, вогонь — це дуже добре, він освічує житло, але будьте обережні, остерігайтеся його і завжди гасіть, коли виходите з дому. Хай би яким корисним він був, однак досить кількох самозаймань у лісі, одного виверження вулкана — і репутація готова. З другого ж боку, вода! Ха! Меж нема похвалі Води. Повені, дощі, прорив водогонів — і жодних скарг. Вода — загальна улюблениця. А коли вони кажуть Водограй Життя! Фу! Це вже справді мене допекло. — Вогняний Жук на якусь мить розчинився у хмаринці злих тріскотливих іскор, а тоді знову став самим собою.

— Водограй Життя, теж мені, — прошипів він. — Що за дурниця! Життя — це не якась крапля. Життя — це вогонь. Як ви гадаєте, з чого складається сонце? З крапель дощу? Не думаю. Життя — не вогкість, юначе. Життя — жар.

— Нам треба йти, — зауважив Ніхтотато, ведучи Луку, Ведмедя й Собаку вздовж берега. А Вогняному Жукові сказав:

— Усе, бувай, світлий духу.

— Не так швидко, — спалахнув Вогняний Жук. — Під поверхнею, здається, щось тліє. Хтось казав, а саме он та особа, — і він показав маленьким вогняним пальчиком на Луку, — про якийсь Вогонь — про Вогонь, саме існування