Іоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

— Ну, хто таке бачив! Чи ти оферма яка, що так їси?

«Оферма, — подумала Лінка. — Класне слівце, треба запам'ятати».

— І чого ти дитину навчаєш? Хлебтати з тарілки, як пес?

— Я просто хотів тебе розсмішити, ну ж бо, не сердься, — попрохав пан Антоній.

Лінка не могла на них надивитися. Вони передражнювалися як діти й здавалися щонайменше років на десять молодшими. Неначе дарували одне одному щось, що їх підтримувало. Якусь неймовірну енергію.

Після другої страви (нею виявилася відбивна з капустою — ще одна страва, яка вимагала щонайменше поетичного опису) пан Антоній узяв пані Стасю під руку й оголосив:

— Ми маємо намір побратися й щиро запрошуємо тебе на наш шлюб, — від гордощів пан Антоній аж зашарівся! Лінка відчула, що стала справді кимсь важливим для нього й для пані Стасі. — І, звичайно, запрошуємо всю твою сім'ю.

— Кавалера передусім, — озвалася пані Стася. — З кавалером приходь.

— Звісно, прийду. З кавалером, — усміхнулася Лінка.

Невідомо-чому, але слово «кавалер» асоціювалося в неї з кавалеристом. Подумки дівчина уявила, як вони в'їжджають сюди, до саду, повного мальв та інших квітів, із цією чудовою старою гойдалкою, верхи на конях — Адріан у мундирі із золотими ґудзиками, а вона в якійсь пишній сукні з мереживом і, звісно, у дамському сідлі. І не втрималася — розсміялася.

— А чого смієшся? — спитала пані Стася. — 3 кавалера?

— Ага. Люблю це слово, пані Стасю.

— А як тепер кажуть? Хіба не кавалер?

— Хлопець.

— Хлопець? Для мене це наче в стайні наймит якийсь.

«Ага, якраз», — подумала Лінка, відчуваючи, що зараз розрегочеться.

— А коли... урочистість? — спитала вона, щоб не засміятися.

— На Різдво. Найкращий час для весілля, — відповіла пані Стася.

Лінка скривилася. Вона б воліла одружуватися в якомусь теплому місяці, а не в грудні. Їй би хотілося, щоб було так тепло, аби можна вдягнути сукню без рукавів і більше нічого, і так іти в цій сукні під сонцем... Ех, романтична дурепа. Зовсім із глузду з'їхала. Хто в її віці планує весілля? Це справді занадто. Щось у неї негаразд з головою, бо останнім часом вона тільки й думає, що про кохання на все життя та про одруження. «Чого доброго, ще про дітей почну думати», — Лінка аж здригнулася.

— А що, Халінко, ти тепер ніде не працюєш? Нарешті можеш більше часу приділити школі й фотографуванню? — запитала пані Стася.

— Так. Мені більше не треба заробляти на школу. Але я шкодую, що більше не приходжу до вас.

— Та що ти. Молода дівчина — і двоє стариганів. Хіба це для тебе компанія?

— Це була частина мого життя. А тепер мені якось так... порожньо.

— А ти займися собою і кавалером. Чи то пак теє... хлопцем.

— Займаюся. Та щиро кажучи, я б хотіла знайти додаткову роботу. Мені це справді сподобалося.

І це була правда. Може, воно й нелегко — одночасно працювати й учитися, зате приємно заробляти власні гроші. Хто вже цього скуштував, тому справді тяжко відмовитися. Тепер Лінці доводилося задовольнятися скромними кишеньковими. Скромними, бо мама й Адам платили за навчання, отож складно уявити, що можна прохати в них іще чогось. На все доводилося заощаджувати самій, а це виявилося просто неможливо. Бо все було таким дорогим. Особливо їжа й напої.

А Лінка страшенно любила солодке. Усі гроші витрачала на соки й батончики. Або попкорн із «Сонечка». Їй постійно хотілося їсти. Невже вона досі росла? Гм, у цьому Лінка сумнівалася. Проте апетит, який з'явився в неї, коли дівчина почала швидко рости наприкінці початкової школи й у гімназії, із часом не зменшився.

Хай там як, але приємно було заробити якусь власну копійку. Бодай що-небудь... Не кажучи вже про те, що минулого року Лінка за свої гроші часто купувала щось для школи, якісь зошити чи ручку. Навіть кілька підручників купила за свої, бо невідомо-чому, мама не схвалювала купівлі підручників. Наче Лінка завинила, що вони не безкоштовні. Зрештою, її однокласниці розповідали те саме: батьки весь час нарікають на дорожнечу підручників. А може, написати про це в блозі? Здається, це доволі актуальна тема...

— Якщо довідаємося про якусь роботу, — озвався пан Антоній, порушуючи Лінчину замисленість, — то скажемо тобі.

Повертаючись від пана Антонія й пані Стасі, Лінка прочитала повідомлення на месенджері.

«Офігенний початок, — писала Зуза. — Я прочитала про тих мавпочок. Ти маєш рацію! Я буду Івадзару, тією, яка нічого лихого не скаже. Але я навпаки все казатиму».

«Є ідея?» — запитала Лінка.

«Побачиш».

* * *

Наталія зубрила. Був суботній вечір, а вона ніде не збиралася. Учителі в новому ліцеї справді виявилися вимогливими. Стільки треба зробити за вихідні, що немає навіть часу подумати про щось інше. Зараз Наталія сиділа над біологією. Зрештою, це важливий для неї предмет, муситиме справді докласти зусиль, а з біологічкою доводилося нелегко.

Найбільшою перевагою зубріння було те, що пригоди інфузорії-туфельки та інших одноклітинних проганяли решту думок. А думки Наталії, якщо їх не стримували мітохондрії, котрі вимагали уваги, невблаганно пливли у двох напрямках.

Один з них — оскаженілою, бистрою рікою, у якій вода пінилася, вдаряючись об старе вузлувате коріння й несучи із собою каміння й намул — ця ріка мчала до Марціна. Наталія не могла думати про нього, не відчуваючи... власне, чого? Не суму чи жалю, а люті. У неї перед очима й досі було його обличчя й тоді лунали ці слова про панночку з порядної родини, таке й уявити собі годі! Якби вона покинула його першою, усе було б гаразд. Як він посмів її випередити? Як посмів вибити з рук естафетну паличку? Досі ніхто в житті так із нею не вчинив. Її життям керував або випадок — як-от тоді, коли Наталія познайомилася з Марціном у Лазенках — або ним керувала вона сама. І ніхто інший!

Другий потік був спокійнішим, не таким стрімким. Просто собі струмок. У її животі неначе повзала невелика змія. Голод. Наталія була голодна. Їй не хотілося в цьому зізнаватися. Навіть самій собі. Тож вона вигадувала собі заняття, бо тоді через якийсь час голод попускав. Найгірше було вечорами. Наталія десь прочитала, що коли худнеш, спочатку буває важко. А згодом тіло звикає до меншої кількості калорій. Перші результати вже були помітними.