Міндзяк Андріана - Спадкоємиця легенд , Міндзяк Андріана

Минав час, і Аурелія відчувала, як її сили поступово переходять під її повний контроль. Вона більше не боялася непередбачуваних спалахів енергії, не відчувала хаосу, коли емоції ставали занадто сильними. Відчула, як набула внутрішньої рівноваги, як її здатність контролювати сили стала природною частиною її повсякденного життя.

Кожен її день починався з тренувань, які вона проводила разом із ангелом. Спочатку це було складно: силою було важко керувати, особливо коли вона переживала емоційні бурі, які розпалювали її страхи, гнів або смуток. Але з часом, через вправи з концентрації, Аурелія навчилася керувати цими почуттями, заміщуючи їх спокоєм і зосередженістю.

Вона почала розуміти свої сили. Вона могла піднімати предмети, не залучаючи до цього всієї свідомості або фізичного зусилля. Вона могла пробуджувати світло, яке виходило із кулона, без жодного словесного наказу. Але справжня її сила була в іншому — в умінні використати це в ім’я добра. Вона могла зцілювати людей, впливати на їх емоційний стан, допомагати їм через загоєння фізичних ран. Але ще складніше було зрозуміти, як не зламати цього тонкого балансу між добром і злом.

Ангел пояснювала їй, що сила повинна використовуватися лише тоді, коли це дійсно необхідно. Вони не мали права виступати як судді і вирішувати долі людей. Її основним завданням було допомагати людям, а не змінювати їхній шлях. І навіть коли їй ставало важко, вона завжди пам’ятала слова ангела:

"Ти не повинна дозволяти своїм силам визначати, ким ти є. Це лише інструмент, а не ти."

Вона розуміла, що найкращий спосіб застосувати свої здібності — це через допомогу іншим, через співчуття і підтримку. Це було важким випробуванням, але вона почала впевнено ставитися до своїх можливостей. Вона вже не переживала, коли раптово відчувала, що її сила прокидається у відповідь на сильні емоції. Тепер вона вміла спрямовувати її в потрібне русло.

Під час одного з тренувань, коли Аурелія стояла в своєму затишному куточку кімнати, повністю занурена в медитацію, вона відчула, як її серце заспокоюється, а думки впорядковуються. Вона змогла без зайвих зусиль викликати яскраве світло з кулона, яке м'яко освітлювало всю кімнату. Вона дозволила світлу розповсюдитись навколо, відчуваючи, як його енергія наповнює простір. Це було наче наповненням душі теплом і спокоєм.

"Я впоралася", — прошепотіла вона собі. "Я контролюю це."

Та з кожним днем її тривоги не залишали її, хоча на зовнішній вигляд Аурелія була спокійною і зібраною. Під час навчання вона відчувала, що їй бракує важливих речей: незважаючи на все, що вона могла зробити, був один аспект, який не дозволяв їй спокійно спати вночі — це її батько.

Він ставав все слабшим. Чим більше часу проходило, тим більше Аурелія помічала, як його стан погіршується. Він ставав втомленим, його обличчя потемнішало від безсонних ночей, а руки тряслися через ліки, які вже не давали бажаного результату. Знову і знову вона намагалася знайти спосіб йому допомогти, але це виявлялося безсиллям. Лікування не працювало, і лікарі лише констатували, що часом вже не можна нічого змінити.

Аурелія багато разів запитувала себе, чи достатньо вона робить. Вона могла б використовувати свої сили для того, щоб загоїти рани або ж навіть зупинити хворобу, але вона не знала, чи можна використати свої здібності в такий спосіб. Їй знову приходило на думку: її сила — це дар, але не єдиний шлях до вирішення проблем.

"Не треба порушувати природний хід речей", — казала ангел, коли вона зверталася до неї з питаннями про можливість втручання в здоров’я батька. "Ти повинна вірити, що навіть якщо здається, що є розв’язок, іноді найкраще — це дозволити всьому йти своїм шляхом."

Але кожного разу, коли Аурелія дивилася на батька, її серце розривалося від того, що вона не могла йому допомогти так, як того хотілося. І все ж її внутрішній голос нагадував їй: "Ти повинна дати йому жити, навіть якщо це означає дозволити йому йти."

Минав час, і день за днем вона бачила, як її батько все більше зникає з його колишньої життєвої сили. Її тривога ставала дедалі глибшою, а думки все більше займали питання: як вона буде жити без нього? Як буде справлятися з цією ношею? Але вона не могла дозволити собі падати духом.

І ось одного дня, після важкої ночі, коли вона, як завжди, проводила час із батьком, намагаючись підтримати його, а він, здається, відчував себе трохи краще, вона відчула щось незвичайне. Вона зрозуміла, що її сили знову проявляються. Тепер їй необхідно було прийняти важливе рішення: чи стане вона вперше в житті використовувати свою силу для чогось настільки важливого? Чи буде вона продовжувати жити, приховуючи те, що могла б зробити?

Ці питання так і залишилися без відповіді...