BOLOT - Дзеркало , BOLOT
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Його звали Славко Горинь. Молодий, енергійний, з гарною дикцією і ідеальним кашеміровим пальтом. Камери любили його. Люди — здогадувались. Але доказів не було. Він приїхав у зону бойових дій нібито з гуманітарною місією. Привіз хліб, зробив селфі, пообіцяв мобільний шпиталь. І під камерою плакав біля меморіалу.
Він умів правильно мовчати. Умів говорити ще краще. І коли він усміхався, навіть руїни здавались декорацією.
Артем стояв осторонь. Слухав його виступ на тлі чорного ліхтаря, під яким ще вчора вішали списки загиблих. Горинь розповідав про пам’ять. Про відновлення. Про єдність.
— Ми всі знаємо, хто ворог, — казав він. — Але ми також знаємо: потрібно йти далі. Потрібно думати про майбутнє. Бо тільки майбутнє може виправдати жертви минулого.
Артем підійшов ближче. Горинь не звернув уваги — він говорив у камеру. У натовпі ніхто не заважав. Бо всі думали, що він один із охорони. Або з групи підтримки.
Але коли Артем торкнувся його — усе змінилось.
Це не був дотик до шкіри. Це був дотик до всього, що Горинь ховав у темряві:
Його зустрічі з посередниками Ірхи. Його домовленості про фільтрацію сіл, які «підлягають евакуації». Його згода на те, щоб вивезти “нелояльних” і «перерозподілити ресурси». Його прохання не знищувати інфраструктуру — бо вона згодиться після «інтеграції».
А ще — дитячі тіла, які він не бачив, бо звіти згоріли. Людей, яких він не знав, бо вони не мали імен у його таблицях. Молитви, які він удавав. Слова, які він читав із екрана. І страх, який він відчув… тільки зараз.
Горинь зупинився. Затнувся. Очі не бачили глядачів. Вони бачили — себе. Не в камері. У темряві. І він затремтів.
— Заберіть його… — прошепотів. — Він… він знає.
— Хто? — спитали навколо. — Хто знає?
— Я не… я не… — його голос зірвався. — Я робив, що було треба. Вони обіцяли… я думав… якщо швидко…
І він закричав. Не як герой. Як людина, яка побачила, що немає більше де ховатись. Він упав. Почав рвати на собі сорочку. Кричати імена, які ніхто не знав. Плакати за дітьми, яких ніколи не бачив.
Камери вимкнули. Мікрофони замовкли. Хтось уже тікав. Але дехто — дивився. І пам’ятав.
Артем стояв. Мовчки. Він не тиснув. Не карав. Він показав.
А в Гориневих очах більше не було майбутнього. Бо правда вже не питала дозволу увійти.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дзеркало , BOLOT», після закриття браузера.
