Максим Іванович Кідрук - Заради майбутнього

займав крісло 15А, позаду мого місця. Поряд із ним, на 15В, сидів дебелий чолов’яга в дорогому костюмі, модельній шовковій сорочці з комірцем-стійкою та масивним золотим браслетом на правому зап’ястку. Агент, який супроводжував форварда до України.

Італійці про щось стиха перемовлялися й не звернули на мене уваги.

Закинувши рюкзак на багажну полицю, я повільно опустився на крісло. Несподівана зустріч приголомшила та змішала всі думки, наче інгредієнти салату олів’є. Я вперто силкувався повернути їх у попереднє русло, намагаючись вигадати, що робити з боргом чи куди тікати від кредиторів, але ті щоразу зіскакували на Реймандо Джуніперо, його агента, що більше скидався на сицилійського мафіозі і… і на мого Тьомика. У вариві, що аж кипіло в голові, раз за разом блискавками проскакувало: перше — мені доконечно та якомога швидше потрібно відшукати двадцять чотири тисячі доларів, і друге — Реймандо як дві краплі води схожий на Тьомика.

Ідеї замиготіли перед очима, неначе кадри кінофільму, який прокручують на великій швидкості. Попервах жодна із задумок не здавалася надійною та здійсненною, імовірність їхнього успішного завершення не дотягувала навіть до 30 %. Я не знав, із чого почати, з якого боку підступити до свого клопоту. І лише в одному не мав сумнівів: я не можу дозволити їм піти просто так. Я мушу будь-що зупинити і футболіста, і агента, не давши їм потрапити на торпедівську базу. А далі… далі життя щось підкаже.

Хвилин за десять посадка закінчилася, і стюардеси взялися завчено переповідати про заходи безпеки на борту літака.

4

Небо стало мов чорнило, коли «Airbus A320» пішов на зниження.

За дві години польоту я так і не спромігся розродитися хоч яким-небудь дієвим планом, що гарантовано позбавив би міланський футбольний десант мобільності на українській землі. Обмізкувавши все спокійніше, я збагнув, що моє завдання насправді належить до найвищого, критичного рівня складності, адже для успішного його втілення мені треба нейтралізувати Реймандо та його агента щонайменше на місяць. Причому зробити все так, аби ніхто ні про що не здогадався.

Хай там як, у відчай я не впадав.

Одразу після посадки я нібито випадково наступив футболістові на клешню.

— Ауч! Обережніше, сракоголовий! — визвірився до мене футболіст. — Ці ноги коштують дорожче за твою туполобу довбешку!

На щастя, я не так добре знаю особливості італійської, інакше, боюся, позбавив би нахабу мобільності в прямому значенні цього слова.

— Перепрошую, друже! Я зовсім не хотів.

— У чому проблема? — агент уклинився поміж нами. — Реймандо, ти окей? Він на тебе напав? Я викличу поліцію.

— Сеньйоре, не зчиняйте галасу. Не треба ніякої поліції. Я лише ненароком наступив на ногу вашому підопічному. Повірте, мені дуже незручно і я щиро перепрошую. Ба більше, як компенсацію я мав би за честь… е-е-е… ну-у-у… запросити вас обох на мою віллу на березі Дніпра… Так, так… А ввечері ми можемо покататися на моєму катері річкою…

Насправді я безсоромно брехав. Звісно, у мене немає ні вілли, ні катера, але я мусив якось за них зачепитися.

Коротун підступив упритул, майже впершись у мене животом. Потому щось пирхнув і, взявши Реймандо під руку, повів його геть від мене.

— Може, завтра? Сеньйоре? — гукав я навздогін. — Залиште свою адресу!

— Відчепися, шмаркачу! — процідив агент англійською.

Заскочивши до автобуса, що неспішно котився рульовими доріжками до новенького, але абсолютно безглуздо збудованого термінала F, я дістав із кишені мобільний телефон і набрав номер 102.

— Алло, здрастуйте! Це поліція? — зашепотів у трубку. — Хочу зробити заяву. Щойно в Борисполі приземлився рейс PS312 з Мілана, на якому прилетіли два рецидивісти… Ре… що?.. Не редиски, а ре-ци-ди-віс-ти! Один кремезний, у світло-коричневому діловому костюмі, інший — пацан у спортивній куртці, синіх джинсах і білих кросівках. У їхній сумці вісім кілограмів коксу… ну, кокаїну… Так, наркотиків… Ви що?! Я не можу назватися! Все, до побачення. Більше не можу говорити. Вживайте заходів…

Через півгодини, коли більшість пасажирів міланського рейсу пройшла паспортний контроль і терпляче чекала на свій багаж, Реймандо й агента оточили двоє митників і зо двадцятеро спецпризначенців.

Я стояв коло конвеєра та крадькома спостерігав, як розвиватиметься ситуація. Спецназівці спочатку перетрусили сумки італійців, потім, не зважаючи на нестримне верещання та погрози плечистого агента, ледь не роздягли їх самих догола. Але, зрозуміло, нічого не знайшли. Наостанок у підозрюваних іще раз перевірили речі, після чого відпустили.

Розлючені й страшенно пом’яті італійці посунули до виходу з аеропорту. Агент не припиняв нестримно клясти Україну та її порядки. Реймандо похмуро мовчав, певно, жалкуючи про непомірковане рішення перейти до клубу в Східній Європі. Я ж тихо вилаявся, закинув сумку на плече та посунув за ними.

На вулиці я зловив перше-ліпше таксі.

— Шефе, жени за отією тачкою, — тицьнув пальцем у світло-синій седан «Hyundai Sonata», куди щойно сіли Реймандо Джуніперо та його агент.

Водій, скоса зиркнувши на мене, кивнув. Мотор загарчав, і машина попрямувала до виїзду зі стоянки, тримаючись на віддалі кількох метрів від таксі з італійськими гостями.

5

Я вистромив голову з машини та звів очі вгору. Одне з Тьомикових вікон світилося. Отже, друзяка вдома. Не виходячи з автомобіля, я витяг із кишені мобілку та зателефонував товаришеві.

— Альо, Максе, — сонним голосом озвався мій напарник. — Ти вже прилетів?

Я набрав у легені побільше повітря та якомога бадьорішим голосом заторохтів:

— Так! Уже тут! На рідній землі! Зі мною… блін… стільки всього сталося. А ще я подумав, що нам потрібні свіжі ідеї! — Я завше заходив здалеку. — За останні місяці наш бізнес закостенів, а мізки атрофувалися! Правду я кажу? Правду! Тільки поглянь, до чого ми докотилися! Проте я не покладав рук, чувак. І на мить! У мене тут такою аферою пахне: ти в штани накладеш, коли почуєш!

— Де ти зараз? — перебив мене Тьомик.

— Під твоїм будинком.

— Так завалюй тоді. Розповіси все.

— Я… цеє… не можу…

— Чому?

— Мене таксист не пускає.

— Е-е-ем… А чого він хоче?

— Триста п’ятдесят гривень.

— Так дай йо… — Тьомик затнувся, збагнувши, в чому проблема. — Скажи, хай почекає, я винесу гроші.

Невдовзі мій друзяка вискочив із під’їзду, розрахувався з водієм і впустив мене досередини. За хвилину ми вже заходили до його квартири.

— Пиво в холодильнику. Якщо хочеш чаю, готуй собі сам.

Я з вдячністю кивнув і почовгав