Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Розділ 8. Шукачка

Я повільно йшла навколо факультету менталістики, намагаючись згаяти час. Крім одного ранкового заняття, справ я більше не мала, та відсидітися спокійно в авдиторії однаково не вийшло. 

Я зазирнула туди після того, як вибралася з кладовища і пройшлася знову під дрібним дощем розмитою стежкою до корпусу менталістики. У кабінеті, де я проводила лекцію, все ще світилося світло, та це мене не зупинило. Я однаково зайшла всередину – тільки щоб виявити, що там щось бубонить трьом нещасним професор Санен. Він перевів на мене погляд – важкий і зовсім не добрий, і я втекла ще до того, як він встиг щось сказати. 

Не втекла, а розумно відступила, – виправила я себе. Встрягати в ще одну суперечку із Саненом поки що було нерозумно.

Я спробувала потрапити до кількох авдиторій поряд, та всі вони були зачинені. І якщо із замками магічними я ніколи не мала проблем, зрушити важку колоду, яка закривала прохід, було вже набагато складніше, тож я облишила цю затію.

Натомість подалася гуляти академією, намагаючись відшукати хоч одне тихе, спокійне місце, де чари захисту будуть хоч трохи сильніше розхитані. 

Я не тішила себе надіями, що мені вдасться знайти спосіб втечі першого ж дня, але розвідка – це вже початок. Навряд чи студенти сиділи в академії весь час, а значить, мали якось вислизати з гуртожитків, а потім якось повертатися непоміченими. Десь в академії точно був лаз на волю, і я мусила його знайти. 

Та поки що вешталася тільки біля входу до корпусу, намагаючись вирішити, в який бік йти.

Справа я помітила кілька групок студентів, що попри холод і мжичку розвалилися під розкидистим дубом та подіставали амулети й щось над ними чаклували. Зліва… там я вже була, але з Ярошем. Можливо, не завадить прогулятися самостійно. 

Я вже майже було рушила назад до стежки, коли помітила у кущах якийсь відблиск. Хтось за ними ховався – та ще й так майстерно, що я помітила тільки зараз. Тепер, коли я дивилася на зарослі кизильнику, не відриваючи погляду, кущ також завмер, наче там нічого не було. Та тоненький вусик магії, який я надіслала вперед, підказав мені, що я не помилялася – за листям таки точно хтось стояв. 

– Хто там? – запитала я холодно. – Покажись. 

Кущ залишився непорушним, і я закотила очі, а після цього підняла руку. 

– Я повторюю ще раз, – повільно протягнула я. – Або ж я стрілятиму – і це точно не буде приємно. 

Я погано зналася на бойовій магії, тому навряд чи змогла б когось вбити, чи завдати непоправної шкоди. Та підсмажити філей – цілком, ще й без особливих зусиль. 

Цього разу кизильник затрусився – так, що на землю посипався з десяток червоних ягід – і переді мною у повний ріст постав силует. Тільки силует – бо людина була з ніг до голови загорнута у довгий темний плащ. 

На пальцях в мене засвітилися перші іскри, але людина переді мною зовсім не виглядала наляканою. Це, здається, була жінка. Але, що гірше, це точно була шукачка. 

Вона повільно скинула капюшон, і я стиснула руку в кулак. Примітивні бойові чари тут не допоможуть; якщо зав’яжеться бій, я буду використовувати менталістику – і робитиму це безжально. 

Якою б огидною мені не була академія, скніти у підвалах шукачів – в рази гірша перспектива. 

– Опусти руки, – наказала мені дівчина, піднімаючи вгору палицю, яку до того ховала за спиною. Артефакт, і потужний до того ж. Я не встигла зрозуміти, як вона його активувала, та вже наступної миті шию стиснуло болем – набагато, в десяток разів сильнішим, ніж коли мене викликав до себе Верес. 

Тепер я розуміла, що він і справді тільки злегка потягнув за віжки контролю – бо міг же мене справді вбити, якби дійсно захотів. Від падіння прямо колінами у багно мене врятувало тільки те, що біль припинився так само раптово, як і почався. 

Я стиснула зуби, аби не застогнати, і подивилася на дівчину спідлоба. Вона була молода, точно молодша від мене – з золотавим довгим волоссям, що спадало хвилею кудись за плащ. Вона дивилася на палицю, яку використала проти мене, чи не налякано – й сама не очікувала, на що та здатна. 

– Твоє ім’я, – з вимогою просичала я, випрямляючи спину. Не вистачало їй тільки ще показати, наскільки це справді, в Літа, болить. 

– Пандора Лебідь, – відізвалася вона швидко, наче відповідала з-за парти. Вочевидь, вона й сама зрозуміла, що піддалася надто легко, бо відразу ж закрила рота, що аж клацання зубів почулося. 

– Моє ім’я ти вже, напевно, знаєш, – видушила я, відкидаючи волосся назад, аби воно не закривало огляд. Битися зараз з шукачкою – марна справа, вона має надто багато влади. – Що ти тут забула? Чому стежиш за мною? 

Пандора спершу мовчала, і я бачила, як вона стискає посох до білих пальців. Під моїм пильним поглядом за пів хвилини вона здалася. 

– Це моя робота. 

– Слідкувати за мною? – я звела брову, але насправді не була здивована. То ось що мав на увазі Ярош тоді. Що ж, тепер у будиночку з вікнами на чотири боки хотілося спати ще менше. 

– Так! – гавкнула дівчина, і на її блідих щоках з’явилися дві плямки рум’янцю. – І більше жодних запитань! Я не зобов’язана тобі відповідати. 

Я повільно, майже м’яко кивнула. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍