Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

здали пані Вердюрен Ла-Распельєр, — сказала маркіза. — Але вона чомусь уявила, що вкупі з домом і з усім, чим вона зуміла заволодіти, як от лужок, старосвітське покриття і все, чого не передбачено в контракті, до неї перейдуть і права на тіснішу приязнь із нами. Але ж це зовсім різні речі. Наша похибка була в тім, що залагоджували справу не через управителя і не через контору. У Фе-терні в нас без церемоній. Але я уявляю собі міну моєї тітки де Ш’нувіль, якби на мій «журфікс» припхалася матуся Вердюрен зі своїми патлами. Пан де Шарлюс, звичайно, водиться з людьми «комільфо», але і з особами темними». Я спитав, кого вона має на увазі. Приперта до стіни, маркіза де Камбремер, зрештою, сказала: «Подейкують, ніби він утримує якогось пана Моро, Моріля, Морю, — точно не пам’ятаю. Само собою зрозуміло, що це не має ніякого стосунку до скрипаля Мореля, — додала вона, за-шарівшись. — Коли я з’ясувала собі, що пані Вердюрен уявила, ніби вона, найнявши у нас віллу в Ла-Манші, має право візитувати мене в Парижі, я побачила, що пора їй коси обскубти».

Попри сварку з Принципалкою, Камбремери підтримували добрі взаємини з «вірними», на станціях вони охоче підсідали до нашого вагона. Під’їжджаючи до Дувіля, Альбертина востаннє діставала люстерко, іноді міняла рукавички чи скидала брилика і черепаховим гребінцем (мій презент), який вона втикала собі в волосся, чепурила кучерики, збивала пуклі, а як треба було, то вище заколювала шиньйон над пасмами, що рівними хвилями спадали на карк. Сівши у повози, ми перестали усвідомлювати, де ми; дороги були темні; як колеса туркотіли дужче, ми здогадувалися, що їдемо селом, і сподівалися, що вже на місці, аж це знов опинялися в чистому полі; ми чули далекі дзвони, забували, що ми у смокінгах, і дрімали, аж це розлоги мороку, які через пригоди, супутні в поїздці залізницею, і через неблизький світ наче переносили нас у глуху пізню добу, майже напівдорозі до Парижа нараз уривалися, коляса шурхала по ріні, вказуючи, що ми в’їжджаємо до парку, спалахувала вогнями, впускаючи нас у світське життя, вітальня, відтак їдальня, і ми аж скидалися, чуючи, що б’є восьма, тимчасом як нам уявлялася мало не північ, а потім бачили, як фрачникам і декольтованим дамам подають страви, підливають тонкі вина, і задивлялися на весь цей пишний обід, майже столичний, з тією хіба різницею, що тут його оперізувала подвійна бинда темряви й таємниці, зіткана вечірніми сільськими і морськими годинами прибуття і відбуття, які, використовувані світовцями в такий спосіб, втрачали свою початкову велич. Справді-бо, від’їзд відривав нас від блискучої пишноти вітальні, змушував одразу забувати про неї і міняти вітальню на повози, причому я намагався сісти вкупі з Альбертиною, не бажаючи залишати мою приятельку на самоті з гостями, зчаста ж і з іншої причини, а саме: ми могли багато чого собі дозволити в темному повозі, а поштовхи на узвозах виправдовували б наші тісні обійми, якби нас раптово осяяв промінь світла. Коли маркіз де Камбремер ще не розбив глека з Вердюренами, він раз у раз питав мене: «Вам не здається, що ця мла знову викличе у вас ядуху? Сестра мала вранці важкий напад. А, ви теж? — питав він удоволено. — Я розповім їй про це ще сьогодні. Я знаю, що по моєму поверненні вона неодмінно спитає, чи давно у вас була ядуха». Адже він знімав мову про мою астму лише на те, щоб перейти до сестриної астми, і розпитував мене докладно про особливості моєї хвороби, намагаючись з’ясувати, чим відрізняється моя недуга від сестриної. А проте, попри відмінності, сестрина астма заслуговувала в його очах на більшу увагу, він не міг повірити, щоб засоби, приписувані їй, не допомагали мені, і злився на мене, що я відмовляюся їх заживати, бо зректися думки накинути комусь свій курс лікування буває не легше, ніж тамтому іншому зважитися на нього пристати. «Зрештою, що це я таке кажу, я невіглас, коли перед вами цілий аеропаг ув одній особі — у нього розуму на трьох стане. Якої думки про це професор Коттар?»

Зрештою я відвідав маркізу іншим разом, бо вона сказала комусь, що моя кузина якось негарно поводиться, і я хотів з’ясувати, як розуміти маркізині слова. Спершу вона затялася, але потім таки призналася, що мовила про іншу особу, яку вона, здається, бачила з моєю кузиною. Її імени вона не знає, але, якщо не помиляється, це банкірова дружина Ліна, Лінета, Лізета, Лія чи щось у цьому дусі. Мені спало, що «банкірову дружину» вона вигадала, аби збити мене зі сліду. Я поклав собі з’ясувати цю справу в Альбертини. Але я волів удати, ніби мені все відомо, ніж проводити допит. Адже Альбертина не признається або так вимовить «нні», що звук «н» зраджував би надто велике вагання, а «і» звучало б надто тріумфально. Альбертина зроду не згадувала про несприятливі для неї факти, а наводила зовсім інші, які, проте, можна було витлумачити єдино тамтими першими, бо істина — це радше вловлюваний нами струм, який незримо мкне від того, про що нам говорять, аніж самі слова. Так, коли я доводив Альбер-тині, що жінка, з якою вона познайомилась у Віші, — ледащиця, вона присяглася мені, що ця жінка зовсім не те, що я думаю, і зроду не нашіптувала їй нічого спорзного. Наступного разу, коли я ввернув, що такі жінки мені цікаві, Альбертина додала, що дама вішістка має приятельку, але вона, Альбертина, її не знає, і вішістка «обіцяла їх познайомити». Отож, Альбертина зголосилася з нею познайомитися, якщо дама їй це обіцяла, або дама сама запропонувала їх познайомити, знаючи загодя, що цим потішить Альбертину. Одначе, якби я спробував закинути це Альбертині, я мусив би розкрити, що Альбертина сама себе виказує з головою,

— вона прикусила б язика, я нічого більше не з’ясував би і вона перестала б мене боятися. Зрештою, ми мешкали в Бальбеку, а вішістка і її приятелька — в Ментоні; далеч, брак небезпеки швидко розбили мої підозри. Часто, коли маркіз де Камбремер нагукував на мене з вокзалу, ми з Альбертиною якраз користали-ся з нічної темряви, хоч я мусив борюкатися з нею, бо вона трохи пручалася, побоюючись, що не досить темно. «Бачте, я певна, що Коттар бачив нас, а як і ні, то чув ваш здавлений голос, саме