О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

чемоданчик і відкрив його. Здавалося, що з цієї хвилини він перестав усвідомлювати присутність інших. Тихо насвистуючи про себе, як він завжди чинив за роботою, Джиммі швидко розклав по порядку дивні блискучі знаряддя. У глибокій мовчанці, не рухаючись, всі стежили за ним, наче зачаровані.

За хвилину улюблене свердло Джиммі м’яко врізалось у сталеві двері. Через десять хвилин, побивши свої власні зломницькі рекорди, він відімкнув засуви та відчинив двері.

Агата, майже непритомна, але ціла й неушкоджена, впала в обійми матері.

Джиммі Валентайн надів піджак, вийшов за поруччя і попрямував до вихідних дверей. Коли він ішов до виходу, йому здалося, що він почув далекий знайомий голос, який покликав: “Ральф!”. Але він не зупинився.

У дверях на його шляху стояв якийсь огрядний чоловік.

— Здоров, Бен! — сказав Джиммі з тою ж чудною посмішкою. — Знайшов нарешті, так? Ну, гаразд, ходімо. Тепер, мабуть, вже все одно.

Тоді Бен Прайс повівся досить дивно.

— Я гадаю, ви помилились, містере Спенсере, — сказав він. — Мені здається, що ми з вами не знайомі. Хіба це не вас чекає там візок?

І Бен Прайс повернувся та пішов вулицею геть.

Вибране[476]

Як ховався Чорний Білл[477]

Переклад М. Тупайла

Худорлявий, дужий, червоновидий чолов’яга з довгим гачкуватим носом і маленькими вогнистими очицями, блиск яких пом’якшували солом’яного кольору вії, сидів скраю залізничної платформи на станції Лос-Пінос, махаючи довгими ногами. Поряд із ним сидів ще один чоловік, гладкий, понурий і обшарпаний — певно, його приятель. До обох життя, як свідчив їхній вигляд, повернулося гострим боком.

— Я тебе, Шинко, років чотири не бачив, — озвався обшарпаний. — Де ти був?

— У Техасі, — відповів червоновидий. — На Алясці було надто холодно. А в Техасі тепло. Одного разу було навіть жарко. Зараз тобі розповім.

Якось уранці я зійшов з експреса, коли він зупинився біля водокачки, й дозволив йому їхати далі без мене. Так я потрапив до країни ранчо. Будинків там іще більше, ніж у Нью-Йорку, тільки ставлять їх не за два дюйми, а за двадцять миль один від одного, тож хоч скільки нюхай, не узнаєш, що сьогодні у сусідів на обід.

Дороги я не знайшов і почимчикував навпростець степом. Трава там по коліна, а мескитові гаї схожі на персикові садки. Таке враження, ніби йдеш по чиємусь маєтку і от-от звідкілясь вихопиться ціла зграя бульдогів і порве тебе ні за що. Та я відчухрав, либонь, миль двадцять, поки натрапив на фермерський будинок. Нічого собі хатинка, завбільшки із станцію надземної залізниці.

Низенький чоловічок у білій сорочці й коричневому комбінезоні з рожевою хустинкою на шиї стояв під деревом біля ґанку і робив самокрутки.

— Моє шанування, — кажу я. — Чи може такий собі чужинець сподіватися на вашу гостинність, дістати притулок, якусь поживу, а то й роботу?

— О, заходьте, — відповідає цей тип дуже люб’язно. Сідайте, будьте ласкаві, на табурет. Я й не чув, як ви під’їхали.

— А я ще не під’їхав, — кажу. — Я поки що підійшов. Не хочу завдавати вам клопоту, але чи не роздобуду я у вас кілька галонів води?

— Ви таки добряче припорошилися, — каже він, — але наші купальні пристрої...

— Я хочу напитися, — кажу. — На ту куряву, що зверху, не варто звертати увагу.

Коротун налив мені коряк води з червоного глечика, що висів на бантині, й питає:

— То ви шукаєте роботи?

— Тимчасово, — кажу я. — Тут, здається, спокійний куточок?

— Дуже спокійний, — відповідає він. — Мені казали, що іноді тут цілими тижнями не побачиш жодної живої душі. Сам я тут лише місяць. Це ранчо я купив у одного старожила, що вирішив податися далі на Захід.

— Мені це якраз підходить, — кажу я. — Спокій і самотність часом корисні для людини. А ще мені потрібна робота. Я можу бути барменом, махлювати з копальнями, читати лекції, випускати акції, трохи боксую в середній вазі і граю на роялі.

— А доводилось вам ходити коло овець? — питає коротун.

— Ходити? — здивувався я.

— Тобто чабанувати... пасти отару, — пояснює він. — Ну, стерегти отару.

— О, — кажу, — розумію. Ви маєте на увазі ганятися за ними й гавкати на них, як вівчарка? А що, діло нехитре. Чесно кажучи, я зроду не чабанував, але часто бачив з вікна поїзда, як вівці жують траву, вони наче не дуже люті.

— Мені потрібен чабан, — каже цей овечий фермер. — На мексіканців не можна покластися. У мене дві отари. Можете хоч завтра вранці вигнати на пасовисько моє стадо баранів, їх усього вісімсот. Платня — дванадцять доларів на місяць, харчі мої. Житимете в наметі там же, на пасовиську, біля овець. Їжу готуватимете собі самі, а дрова й воду вам привозитимуть. Робота не важка.

— Згода, — кажу. — Я стаю до цієї роботи, навіть якщо доведеться прикрасити голову вінком, опиратися на костур, носити халамиду і грати на сопілці, як роблять пастухи на малюнках.

Наступного ранку коротун допомагає мені вигнати баранів з кошари й приставити їх миль за дві в прерію, де вони починають скубти траву на схилі невеликого пагорба. На прощання господар ранчо дає мені безліч напучень: мовляв, ні в якому разі не допускати, щоб окремі барани чи групки їх відбивалися від цієї отари, а опівдні гнати всіх на водопій.

— Увечері я привезу бричкою ваш намет, усе спорядження й провізію, — каже він.

— Шикарно, — кажу я. — Основне, прихопіть провізію. Та не забудьте й про спорядження. І неодмінно привезіть намет. Якщо мені пам’ять не зраджує, ваше прізвище Золлікоффер?

— Мене звуть, — каже він, — Генрі Огден.

— Чудово, містере Огден, — кажу я. — А мене — містер Персіваль Сент-Клер.

П’ять днів я чабанував на ранчо Чіквіто, а тоді відчув, що серце моє обростає вовною. Наближення до природи мало не наблизило мого кінця. Я був самотніший, ніж коза Робінзона Крузо[478]. На своєму віку я бачив немало значно цікавіших співрозмовників, ніж оті барани. Щовечора одне й те саме: зажену отару до обори, потім спечу собі кукурудзяного коржа, засмажу баранини, зварю кави, ляжу в наметі завбільшки як серветка і слухаю, як