О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

Я взяв свиню за задню ногу. Вона страшенно закувікала, немов паровий орган у цирку.

— Дайте-но я, — каже Руф, бере свиню під пахву, притримує її рукою за писок і несе до моєї кімнати, як спляче немовля.

У Руфа, відколи я причепурив його, з’явилася просто-таки хвороблива пристрасть до франтівства. Після сніданку він сказав мені, що піде до Місфіцького купити собі бузкові шкарпетки. Тільки-но він пішов, я заметушився, немов однорукий інвалід у кропив’яній пропасниці, коли він клеїть шпалери. Найняв старого негра з шарабаном; ми сунули свиню у мішок, зав’язали його мотузком і поїхали до цирку.

Джорджа Б. Теплі я знайшов у невеликому наметі біля відкритого віконечка. Це був огрядний чоловік з гострими очима, здоровенним діамантом на чотири карати на червоному жакеті і в чорній ярмулці.

— Ви Джорж Б. Теплі? — питаю я.

— Можу заприсягтися, що це я, — відповідає він.

— Так от, я привіз, — кажу.

— Висловлюйтеся точніше, — просить він. — Ви привезли морських свинок для азіатського удава чи люцерну для священного буйвола?

— Ні те, ні друге, — кажу. — Я привіз вам учену свиню Беппо, онде вона в мішку в моєму шарабані. Сьогодні вранці я натрапив на неї в моєму палісаднику, вона підривала квіти. Якщо для вас однаково, я хотів би одержати належні мені п’ять тисяч доларів великими банкнотами.

Джордж Б. Теплі вискакує із свого намету і просить мене йти за ним. Ми ввійшли в один із виставочних павільйонів. Там на сіні лежить чорна, як смола, свиня з рожевою стрічкою круг шиї і їсть моркву із рук якогось чоловіка.

— Гей, Маку! — гукає Джордж Б. Теплі. — Сьогодні вранці нічого не скоїлося з нашою всесвітньовідомою?

— З нею? Ні! — каже Мак. — У неї апетит, мов у хористки о першій годині ночі.

— Звідки у вас ці фантазії? — звертається до мене Теплі. З’їли вчора на ніч забагато свинячих котлет?

Я виймаю газету й показую йому об’яву.

— Фальшивка! — заявляє він. — Нічого про це не знаю. Ви ж самі бачили, як прекрасне всесвітньовідоме диво чотириногого царства споживало з надприродною мудрістю свій ранковий сніданок; воно не пропало, і його не вкрадено. А тепер бувайте здорові!

Здогадавшись про все, я сів у шарабан і звелів дядечкові Неду їхати до найближчої алеї. Там я вийняв свиню з мішка, поставив її на землю рилом уперед, старанно прицілився і дав їй такого копняка, що вона вилетіла з другого кінця алеї на двадцять футів попереду від свого вереску.

Потім, заплативши дядечкові Неду п’ятдесят центів, я пішов до редакції газети. Мені хотілося почути голу, неприкрашену правду. Я покликав до віконця агента по прийому оголошень.

— Ми побилися об заклад і хочемо знати, хто виграв, — кажу я. — Чи не був той чоловік, який учора ввечері дав оцю об’яву, опецькуватий, з довгими чорними вусами і кульгавий?

— Ні, — відповідає. — На зріст він приблизно шість футів і чотири з половиною дюйми, волосся у нього кукурудзяного кольору, а вифранчений, немов оранжерейна квітка.

В обід я вернувся до місіс Піві.

— Залишити мені на вогні трохи супу для містера Тейтема? — питає вона.

— Якщо ви триматимете на вогні суп до його повернення, — кажу, — то вам доведеться перевести на паливо всі ліси й усі вугільні шахти на земній кулі, але й цього буде замало.

— Тепер ви розумієте, — закінчив свою розповідь Джеферсон Пітере, — як важко знайти сумлінного й чесного ділового партнера.

— Але ж, — почав я, гадаючи, що давнє знайомство дає мені право на таке зауваження, — правило має бути чинним для обох сторін. Якби ви запропонували поділити обіцяну винагороду, ви б не втратили...

Джеф спинив мене поглядом, повним благородного обурення.

— Ви змішуєте різні поняття, — сказав він. — Я намагався здійснити цілком законну й моральну спекуляцію. Дешево купити й дорого продати — хіба не це діловий принцип Вол-Стріту? Там “бики” і “ведмеді”[472], тут свиня — яка різниця? Чим гірша свиняча щетина від бичачих рогів і ведмежої шкури?

Дороги долі[473]

Знайдене виправлення[474]

Переклад Ю. Іванова

Стражник прийшов до в’язничної шевської майстерні, де Джиммі Валентайн старанно шив заготовки, і відвів його до канцелярії. Там начальник в’язниці вручив Джиммі помилування, підписане губернатором цього ранку. Джиммі взяв його з стомленим виглядом. Він відбув близько десяти місяців з свого чотирирічного строку, а розраховував пробути у в’язниці щонайбільше три місяці. Коли людина, що має на волі стільки друзів, як Джиммі Валентайн, попадає на відсидку, навряд чи варто навіть голити їй голову.

— Ну, Валентайне, — сказав начальник, — ви вийдете завтра вранці. Візьміть себе в руки і станьте людиною. Ви непоганий хлопець в душі. Киньте зламувати сейфи, живіть чесно.

— Я? — здивовано промовив Джиммі. — Таж я жодного сейфа не зламав у своєму житті.

— Не зламав, — засміявся начальник, — звичайно, ні. Ану, глянемо. Як же це трапилось, що вас запроторили сюди за ту справу у Спрінгфілді? Може тому, що ви не хотіли довести своє алібі, боячись скомпрометувати когось з найвищих кіл суспільства? Чи це присяжні із злості вчинили з вами таке? З вами, безвинними жертвами, завжди трапляється чи перше, чи друге.

— Я? — спитав бездоганно чесний Джиммі. — Та що ви, начальнику? Ніколи в житті я не був у Спрінгфілді!

— Відведіть його назад, Кронін, — посміхнувся начальник в’язниці, — та видайте йому одяг, в якому він вийде. Відімкнете його вранці о сьомій і хай прийде сюди. Обдумайте добре мою пораду, Валентайн.

Наступного ранку о чверть на восьму Джиммі стояв у канцелярії в’язниці. На ньому був огидного крою готовий костюм та пара грубих, рипучих черевиків, які держава надає у розпорядження своїм примусовим гостям, коли звільняє їх. Клерк вручив йому залізничний квиток та п’ятидоларову банкноту, з допомогою яких, на думку закону, він повинен був стати знову порядним громадянином та процвітати. Начальник в’язниці запропонував йому сигару й потиснув руку. Валентайна, № 9762, записали в книгах у графі “помилувані губернатором”, і містер Джеймс Валентайн вийшов на сонячне світло.

Не звертаючи