Станіслав Стеценко - Війни художників

позбавити цієї можливості англо-французьких загарбників. Звісно, що так. Для чого ж іще? Ще «Беобахтер» повідомляла, що під час бомбардування авіацією антинімецької коаліції міста Фрайнбурга на півдні Німеччини загинуло тринадцять дітей. Чи можна цьому вірити, чи це чергова фальшивка доктора Геббельса? Важко сказати. Хоча може бути правдою, принаймні частковою — бомби своїх жертв не вибирають.

Гущенко окинув поглядом невелику площу біля стадіону й побачив чорний «хорх», що притулився біля бордюра. У «хорха» вікна були завішені шторками, але йому здалося, що в щілину щойно хтось визирав і спостерігав за ним. Він зобразив на обличчі нудьгу, неквапливо повернувся до павільйону, зайшов усередину і тільки тоді через скляні двері непомітно кинув оком на припавільйонну площу. «Хорх» зник.

І Гущенко раптом зрозумів, що давно не перевірявся на стеження. Це неприпустима для розвідника помилка! Він ще раз уважно оглянув площу перед павільйоном, але нічого підозрілого не помітив. Було враження, що той «хорх» йому лише привидівся.

10 травня 1940 року, 18 год. 30 хвилин

Берлін

Лілія зустрілася з радником радянського посольства Слиньком на набережній Шпреє. Він чекав її, зіпершись на металеве поруччя, і з виглядом нудьгуючого бюргера годував хлібом качок, які наввипередки пірнали за крихтами. Вона стала поряд. Слинько привітався («Guten Tag, Fräulein Lilie»), жбурнув у воду великий шматок хліба, за який качки влаштували справжню баталію, озирнувся навкруги і без будь-яких церемоній відразу запитав:

— Ну що, ви виконали наше доручення? — говорячи, він свердлив її колючим поглядом. У світлі жовтого сонця, яке сідало за будинки, його обличчя здавалося восковим.

— Яке саме? — вона зіщулилася під цим поглядом, зробила великі очі й стиснула губи. Немов уперше чула про якесь доручення.

— Не раджу вам зі мною жартувати! Ви виконали доручення товариша Кобулова? Зблизилися з Гущенком? — він узяв її за зап’ястя. Міцно, ніби лещатами.

Лілія відвела погляд і закусила губу.

— Я з ним у гарних дружніх стосунках. Відпустіть руку, — вона потягнула руку до себе.

— Не смикайся, — Слинько вирішив для переконливості перейти на «ти», — в яких таких стосунках? Гарних, дружніх, але не в близьких? Що це означає? Ти з ним переспала?

— Я можу не відповідати на подібні, як на мене, аж занадто особисті запитання? — вона відвернулася. Облишила даремні спроби звільнитися.

— Ні, на жаль, ні, — чоловік сильніше стиснув їй руку. — Ми повинні точно знати ситуацію. Я повинен доповідати про все. Особисте й не особисте. Для партії немає особистого! Є справа Леніна—Сталіна — і край! Зарубай це собі на носі! А будеш пручатися, то завтра поїдеш у ящику з диппоштою в Москву. Або відправишся на дно Шпреє годувати риб. То в яких ви стосунках?

— Не в тих, які ви, очевидно, маєте на увазі. Якщо ви не відпустите мою руку, я зараз покличу на допомогу.

Повз них саме проходили двоє поліцейських в чорній формі. Один байдуже ковзнув поглядом по чоловікові й жінці, що, здавалося, мирно розмовляли.

Слинько сховав руки в кишені, а вона заходилася масувати занімілий зап’ясток.

— Значить, ви не виконали нашого завдання. Це насправді може мати для вас дуже неприємні наслідки, — зауважив Слинько з неприхованим роздратуванням.

— Я не можу нічого зробити, — вона зробила кілька невизначених рухів рукою. Нерішуче додала: — Він уникає цього.

— Чого?

— Близькості.

— Ну, пустіть у хід жіночі чари, — сказав Слинько невдоволено.

— Якби це було так просто! — вона похитала головою.

Запала досить довга мовчанка. Повз них, гуркочучи на стиках, промчав переповнений трамвай з написом на боці: «Der sieg wird unser sein!» Лілія подумки автоматично переклала: «Перемога буде за нами!» Слинько позирнув на годинник, провів поглядом трамвай. Нарешті повернувся обличчям до річки, широко розставивши руки, взявся за поруччя і, не дивлячись на неї, рішуче сказав:

— Даю вам три дні строку на виправлення ситуації. Ви повинні схилити його до близькості. Як хочете: алкоголь, прогулянки під місяцем… Мене це не стосується. Центр поставив перед вами таке завдання, і ви маєте його виконати. Тепер запитання по суті справи: контакти Гущенка, про які ви знаєте?

Вона кілька секунд думала:

— Клейст, Шютте та шлюха Лені.

— Що за шлюха? — швидко запитав він. — Прошу уточнити. Ім’я і прізвище шлюхи.

— Помічниця Клейста — Лені Зігфрід. Баронеса. Ще — фотограф Генріх Гофман.

— Що можете сказати про його зустрічі з Гофманом?

— Як правило, вони контактують наодинці.

— Погано. З ким ще помічені контакти Гущенка?

— Члени делегації.

— І все? — він подивився на неї з неприхованою підозрою.

— Усе.

— Нічого нового. Зовсім нічого. Товариш Кобулов буде дуже невдоволений. Дуже! А якісь розмови, негатив про політику СРСР?

— Ні. Він розмовляє так, як пише «Правда». Ледь не цитує її.

Слинько замислився. Жбурнув качкам, що майже втратили до нього інтерес, черговий шматок хліба:

— Дивно. Може, підозрює вас?

Помітив, що вона бариться із відповіддю:

— Швидко відповідайте! Підозрює чи ні?

— Ні, — збрехала Лілія, відчуваючи, що від брехні серце забилося швидше. Краєм ока позирнула на нього. Він дивився в протилежний бік — на пару поліцейських, що поверталися.

— Словом, ваша робота поки що оцінюється незадовільно. Зустрінемося за три дні — у п’ятницю. На цьому ж місці рівно о другій. Чекаємо від вас конкретних результатів.

Вона мовчала, опустивши голову, — роздивлялася свої черевики.

— Ви зрозуміли? — він холодно подивився на неї. Криво посміхнувся: — Чекаємо конкретних результатів. Я запитую: ви все зрозуміли?

— Так, — тихо пробелькотіла