Вилки Коллінз - Жінка у білому

— Події, що відбулися у Старому Велмінгамі ще до народження вашої дочки, коли ваш чоловік був причетником тамтешньої церкви.

Аж тепер упав бар'єр непроникної стриманості, який вона постаралася спорудити між нами. Я побачив, як очі її гнівно блиснули, а руки розчепились і почали механічно розгладжувати сукню на колінах.

— Що ж вам відомо про ці події? — спитала вона.

— Все, що могла розповісти мені про них місіс Клементс.

На мить її суворе квадратне обличчя спалахнуло, неспокійні руки завмерли — здавалося, вибух гніву ось-ось виведе її з рівноваги. Але ні, вона погамувала роздратування, що наростало в ній, відхилилась на спинку стільця, схрестила руки на своїх широких грудях і з понуро-саркастичною посмішкою знов твердо глянула на мене.

— Ага! Тепер я починаю все розуміти, — сказала вона. Її приборканий гнів пробивався тільки в підкресленій насмішкуватості тону. — Ви точите зуб на сера Персіваля Глайда і хочете, щоб я допомогла вам помститися йому. Я повинна розповісти вам і те, й те, і перете про сера Персіваля й про саму себе, чи не так? Іще б чого! Ви пхаєте носа в мої особисті справи. Ви думаєте, що натрапили на знеславлену жінку, яку сусіди терплять, зневажаючи, і яка залюбки уволить всяку вашу волю від страху, коли б ви не огудили її перед усім містом. Я бачу вас наскрізь, бачу ваші потаємні розрахунки. Так, так! І це мене смішить. Ха-ха!

Вона замовкла на мить, її схрещені руки міцніше стислись, а тоді засміялась сама до себе — глухо, затято, злостиво.

— Ви не знаєте, як я жила тут і що я тут робила, містере Як-там-вас? — повела вона далі. — То я розкажу вам, а тоді подзвоню й звелю вигнати вас геть. Я приїхала сюди скривджена. Приїхала, втративши своє добре ім'я, з твердим наміром повернути його собі. Рік за роком я боролась — і здобула його знов. Я завжди трималася нарівні з найшанованішими людьми в місті. Коли їм хочеться сказати щось супроти мене, їм доводиться говорити це потай, за моєю спиною; вони не можуть, не сміють говорити це мені у вічі. Моя репутація непохитна в цьому місті, й вам її не захитати. Сам священик вітається зі мною. Ага! Ви на таке не розраховували, коли їхали сюди? Підіть до церкви та розпитайте про мене — вам скажуть, що місіс Катерік має своє місце в церкві, так само як і всі інші, й справно його оплачує, коли треба. Підіть до міської ратуші. Там лежить петиція — петиція від шанованих мешканців Велмінгама про те, щоб заборонити бродячому циркові приїжджати до нашого міста, аби не псувалась наша мораль. Так! НАША мораль. Тільки сьогодні вранці я поставила свій підпис під цією петицією. Підіть до книгарні. Там збирали передплату на видання проповідей нашого священика під назвою: «У вірі спасіння моє». У списку передплатників є і моє прізвище. В церкві після проповіді про доброчинство лікарева дружина поклала на тарілку тільки шилінг, а я — півкрони. Церковний староста Соуард збирав пожертви, то й вклонився мені. А десять років тому це ж він сказав аптекареві Пігруму, що мене треба прив'язати до воза й нагаєм вигнати з міста. Ваша мати жива? Хіба її настільна Біблія краща за мою? Хіба крамарі та зеленярі шанують її краще, ніж мене? Чи ж вона завжди вкладалася в свої прибутки й не залазила в борги? Я ніколи не жила на позичках. Ах! Он священик іде. Дивіться, містере Як-там-вас, дивіться, коли вам цікаво!

Жваво, неначе молодиця, вона зірвалася на ноги й кинулася до вікна, діждалася, поки священик порівнявся з нею, і врочисто йому вклонилась. Священик чемно підняв капелюха і пройшов мимо. Місіс Катерік вернулася до свого стільця і ще з більшою зловтіхою подивилася на мене.

— Ось! — мовила вона. — Що ви думаєте тепер про жінку із загубленою репутацією? Де тепер ваші розрахунки?

Незвичайний шлях, що його вона обрала для боротьби за самоутвердження, дивовижний фактичний доказ її поновленої репутації, тільки-но мені наведений, так мене приголомшили, що я слухав її, онімілий від подиву. Та це не завадило мені зробити ще одну спробу заскочити її зненацька. Коли б я зумів вивести її з рівноваги, в нападі гніву вона могла кинути слова, що стали б ключем до розгадки.

— То де ж тепер ваші розрахунки? — повторила вона.

— Розрахунки мої там, де були, й такі самі, які були, коли я увійшов до вашої оселі, — відповів я. — Я не сумніваюся в тому, що ви здобули в місті міцне становище, й не збираюся підривати його, навіть коли б міг. Я приїхав до вас, бо знаю добре, що сер Персіваль — ваш ворог так само, як і мій. Коли я маю за що ненавидіти сера Персіваля, то й ви теж маєте за що його ненавидіти. Можете заперечувати це скільки вам завгодно, можете не довіряти мені скільки вам завгодно, можете собі гніватися на мене, але з усіх жінок в Англії ви, якщо тільки ви маєте самолюбство, — ви саме та єдина жінка, котра мала б допомогти мені знищити цю людину.

— Знищуйте його собі самі, — сказала вона. — Тоді вертайтесь і ви почуєте, що я вам скажу.

Ці слова вона промовила тоном, яким досі не говорила, — шпарко, люто, помстливо. Я розворушив гніздо багатолітньої зміїної ненависті, але тільки на мить. Мов причаєний плазун, ця ненависть вискочила з засідки, коли місіс Катерік жадібно похилилася вперед до мене. Мов причаєний плазун, та ненависть заховалася знов, коли вона вмить випросталася на своєму стільці.

— Ви не довіряєте мені? — спитав я.

— Ні.

— Боїтеся?

— Хіба на те схоже?

— Ви боїтеся сера Персіваля Глайда.

— Хто, я?!

Обличчя її побуряковіло, руки знов заворушились, розгладжуючи сукню на колінах. Я наступав далі й далі, не даючи їй ні на мить передиху.

— Сер Персіваль посідає високе становище в суспільстві, — провадив я. — Воно й не дивно, що ви його боїтеся.

— Сер Персіваль — впливова людина, він баронет, власник чудового маєтку, нащадок славної родини...

Зненацька вона зареготалась, невимовно мене здивувавши.

— Авжеж, — завторувала вона з гіркущим, незглибним презирством, — баронет, власник чудового маєтку, нащадок славної родини! Ще б пак! Славної родини — надто по материній лінії.

Мені було ніколи розмірковувати над цими словами, які вирвалися в неї, я тільки встиг відчути, що над