Мирослава Горностаєва - Астальдо

Дор-Ломіну. Частина Квенді, бажаючи жити окремо, перебралася північніше, частина — до Мітріму. Жити поміж людей зосталися лише ті Нолдор, котрим ще не набридли замки і садиби, вибудувані власноручно. Не те, щоб Ельдар зневажали прибульців, однак потиху вважали, що навіть найкращі поміж Аданів є галасливими і нестриманими особами. Як виняток називали того ж Гадора та ще двох-трьох чоловік з його оточення. Ельдар охоче воювали опліч з людьми, однак вважали їх нездатними опанувати гармонію світу, відому кожному Квенді. Щоправда тут таки додавалося, що виною цьому є короткий людський вік, за який ту гармонію відчути просто неможливо, хоча найкращі з Аданів і намагалися це зробити.

Прощальний бенкет в Ломіоні удався на славу. Фіндекано навмисне розсадив наближених Гадора поміж своїми лучниками, які були навчителями їх у військовій справі. Розмови велися становчі, з цитуванням відомих поетів та трактатів про зброю. А потім Фіндекано, здавшись на численні прохання, взяв до рук арфу.

Вогонь палав у комині, за вікнами зали падав сніжок гітлумської зими, і слухали принишклі Адани чистий нелюдський голос, котрий оспівував оту гармонію світу, яку вони прагнули осягти за свій короткий вік:

— Білявий день втомився і притих, І з глибини блакитного спокою Прямує сонце тихою ходою До роздоріжжя вечорів смутних. Не довгий час спиняється у них, Поломеніє пізньою красою, Немов на обрій зводить за собою Примари мрій криваво-золотих. І дня нема. Та променисто-ніжний На ясне небо, на простір надсніжний Розлився світ і не пускає тьми; Лиш місяць срібний тихше і смутніше Ті ж візерунки темно-сині пише На білих шатах пишної зими.

***

Барад-Ейтель, що став з прикордонної фортеці княжою твердинею, нині захищав з півночі ланцюг укріплень, невеличких фортець, в яких постійно перебували залоги. Порубіжникам вже не потрібно було чаїтися в камінні, а чи у високих травах — фортеці Нолдор давали їм і прихисток і надійний захист.

Переселившись до Ейтель-Сіріону, Фіндекано забажав отримати під свою руку одну з таких твердинь, і князь Нолофінве дав на те свій дозвіл. Ельдар сприйняли приїзд княжича зовсім інакше, ніж Адани: весь Гітлум був упевнений в особливій милості Нолофінве до свого первістка. Незважаючи на те, що перемовини про спільний напад на Ангбанд поки що ні до чого не приводили, гітлумці вірили, що час цей близький і мріяли про битву. Бойовий настрій порубіжників Гітлуму підтримували сусіди-дортоніонці. А вже поява на порубіжжі Астальдо спричинила безліч чуток про близькість вирішального штурму.

Фортецю, в якій нині перебував Фіндекано, було вибудовано поруч з отією Кам’яною Могилою, де раніше була постійна застава. Разом з Астальдо до твердині перебралися всі його лучники, разом з жонами та дітьми. Останніх воїни довго умовляли залишитись в Ейтель-Сіріоні, та nissi-Нолдіе, і не тільки Нолдіе, завжди були впертими: Еріен не відходила від свого меldanya ні на крок, а ніжна Ласселанте, ранячи свої білі рученята, вчилася натягувати лука. Діти ж — в більшости своїй юні Ельдар у тому віці, коли Квенді вже не є малими, але ще й не є зрілими особами — лише раділи присмаку небезпеки, який з’явився в їхньому житті.

Фіндекано хотів, щоправда, відправити до Барад-Ейтель хоча б жінок-Телеріе і молодих дівчат. Обурення було настільки сильним, що княжич тільки зітхнув, і відклав свої плани до слушного часу. Сам він вважав, що обозу в твердині нема чого робити, однак… Дійсно, войовничість була в крові у Нолдор, і нею надихались навіть наймиролюбніші істоти. Однак, Астальдо оголосив, що байдикувати на прикордонні не буде ніхто і детально розписав обов’язки кожної особи на випадок раптового нападу.

В ці літа він робив все, що мав робити начільник оборони твердині — висилав вивідачів, організовував в Ард-Галені табори вершників, котрі мали стежити за степом і Тангородрімом, постійно підтримував в стані готовності вежі вогняного зв’язку, якими мав сповістити про напад Ейтель-Сіріон… До батька навідувався часто — Фіндекано звик до палантиру, котрий зостався в Ломіоні, і нудьгував без спілкування з Майтімо та Фінарато.

Великий князь найчастіше розмовляв на відстані з Дортоніоном — Ангарато з Айканаро доповідали йому про стан справ у Ард-Галені, а також з Гімрінгом, радячись з Руссандолом щодо майбутньої війни. Нолофінве, котрий прикрасив свою тронну залу самоцвітами, аби справити враження на союзників-Наугрім, був дуже невибагливий у побуті. Нехитре господарство Великого Князя Нолдор вела його сестра Іріме-Лалвенде, яку Фіндекано дуже любив: вуйна нагадувала йому далеке дитинство, садибу князя Фінве, світло Двох Дерев — все те, про що нолдор не могли згадувати без розчулених сліз.

Астальдо тривожило лише одне — несподіване пом’якшення крижаної батькової натури. Звісно, він радів, не міг не радіти з того, що татко є з ним ласкавим, що він часом пестить дорослого сина так, як ніколи не пестив малого Фіндекано, однак тривога не вщухала. Іріме вважала, що на брата вплинула загибель Арельде, але княжич лише хитав головою. Він не міг позбутися думки, що батько щось задумав, і це щось настільки самовбивче, що Крижаний Князь намагається віддати синові ту гарячу іскорку, котра палає в глибинах цього потужного духу.

Фіндекано дійшов до того, що потиху розпитував батькового зброєносця. Ним був Синда Глірдан, котрий виконував також обов’язки вістового і наближеного до княжої особи співця та музики. Вибір цей здавався дивним не одному Фіндекано — Глірдан давно вийшов з віку зброєносця. Простосердий Синда не розумівся на цих тонкощах і не вважав, що його обійшли підвищенням. На обережні розпити Фіндекано, Еdel відповів, що Великий Князь багато вільного часу проводить за якимись розрахунками, а папери або одразу спалює, або ховає в скриньці зі складним замком.

Дивний вибір найближчої особи став зрозумілим — Синда, котрий вмів читати лише руни Даерона, не зміг би розібрати написане тенгвою Феанаро, і написане на квенья, навіть якщо, спонукуваний цікавістю, спільною для всіх Квенді, наважився подивитися одним оком на княжі папери. Ант Доронінг зрозумів би, але не цей лагідний юнак з флейтою, котрий награвав грізному Нолдо мелодії белеріандських лісів.

Батьків задум від цього не став більш зрозумілим. Фіндекано вирішив, що в таємничій скриньці приховано військові плани, однак це не пояснювало раптову зміну в батьковому характері — війна нависала над Нолдор завжди, навіть у мирні літа.

Ще одну цікаву річ оповіла Лаурендіе — Великий Князь в останні двісті літ захопився вироблянням зброї. Нолофінве не виходив з кузні днями — він кував мечі. Мечі ці були настільки досконалими, що Ельдар, винагородженні ними, говорили, що ніколи не зможуть взяти до рук іншої зброї. Однак Нолофінве продовжував вдосконалювати свою вправність, ніби намагаючись перевершити свого давно полеглого брата у майстерності. Він купував у Наугрім якусь особливу руду, сам плавив метал за допомогою тих же Кгазад і, нарешті, Наугрім привезли особисто для Великого Князя оплавлену глибу, яка, нібито, впала з неба.

Меч,