Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

«Але чи пробачила я його? Звісно, ні. А чи зможу пробачити? Однозначно спробую зрозуміти, а там... поживемо — побачимо.»

— Це мало статися ще у дорозі, але я якось стримувався до... — продовжував згадувати Ред, не віддаючи ні сном ні духом про мої умовиводи. — Саме глузування моїх друзів з тебе підлило олії в моє роздратування… і я зламав носа Кейлу трохи з запізненням, ніж він того «вимагав».

«Хвалько!» — гмикнула про себе. А вголос уїдливо виказала:

— О, як мило, що саме я довела твою агресію до вищого пику кипіння, —  криво посміхнулась. — А твої помпезні фрази по типу «Ти подобаєшся Кейлу!»... Навіщо вони були?

— Перевіряв твою реакцію, — Ред наче чекав на це питання, бо відповів дуже швидко, а затим по паузі додав: — Взагалі батько наказав виводити тебе на різні емоції, але якими засобами — на це обмеження не було.

— Ти засранець! Чи ти це знаєш? — вигукнула гнівно Редові в обличчя, різко сіпнувшись, але мої тіло не слухалось мене, бо так заклякло, наче клей застиг у жилах і м’язах.

— Справедливо, — куточки губ Реда смикнулись, але посмішка так і не з'явилась на його обличчі. А от його очі не приховали пекельних вогників, які виказували його внутрішнє хвилювання.

Силкуючись трохи розім'яти тіло, я посунулась на стільці. Відлунав брязкіт металу, і я скривилась від неприємного звуку та незручності. Скинула швидкий позирк на Реда. На його обличчі читалося здивовано-турботливе «чи все добре?». Кивнула головою та одними губами відказала «Продовжуй».

— Якщо чесно, — на мій подив, втомлений блідий красень одразу повернувся до своєї розповіді, уважно обмацуючи мене поглядом, — Кейл разом із Тісом взагалі не полегшували мені життя, — стенув плечима та тяжко зітхнув. — Ці двоє наче спеціально по черзі намагалися привернути твою увагу, — замовк та похитав головою. Через мить більш піднесеним голосом мовив: — Наприклад, той випадок, коли Кейл визвався добровольцем на тренуванні... хотілось придушити його на місці.

Ред ворухнув руками за спиною, почувся легкий брязкіт металу об метал. Було відчуття, що його внутрішній вогонь розгортається, готовий вибухнути на поверхню.

— Я йому ніс зламала, — притихлим тоном відказала я, все ще відчуваючи провину за той випадок.

«То було скоєно не під чарівними маніпуляціями Реда, то проявилась моя власна сутність...  Хай мені грець!»

— Так, — погоджуючись, кивнув Ред, — ти зламала Кейлу ніс, але таким чином вивела його з гри на деякий час, а це було, звісно, мені на руку. Мій батько ще й зробив так, щоб Кейл залишався довше в Лазареті. Наскільки я тепер зрозумію, моєму другові провели тоді якесь «заплановане» обстеження. Навіщо? Гадки не маю, — він похитав розгублено головою. — Батько вміє дивувати, еге ж?

«Його відносини з Кейлом та іншими — не моя справа! — гмикнула про себе. — І судити його я не маю права, бо сама не подарунок у дружбі та інших стосунках... Але... Впевнена, що Кейл не оцінив би такого ставлення до себе... Ох, Реде... Цей хлопець, відкриваючи свої темні шари, стає просто нестерпним... Але ж ним самим маніпулювали... чи не так? Але... Дідько! Та що я те «але» повторюю як папуга? Зараз не до цього… Мені потрібні відповіді Реда, і на цьому поки все!»

— Як ти спілкуєшся звідси з батьком? — раптом запитала сталевим тоном запитала, відчуваючи внутрішній бурхливий конфлікт, хоча роздратована я була більш на себе, ніж на Реда.

Очевидно, він сприйняв мій тон на свій рахунок, бо, дивлячись на мене з-під бров, обережно відказав:

— У світі існує багато різних технологій, Ріко. Наприклад, засоби комунікації. І те, що ти про них не знаєш, бо їх нібито у Колонії немає, це не означає, що їх взагалі не існує.

— Як? — вигукнула гнівно, вже не в силах стримуючи своє обурення.

— В мене є телефон. Сучасний, зручний. Дорослі заборонили будь-де у Колонії користуватися ним, лише в спеціальному місці, яке особисто виділила «міс Піґґі».

— Інші про це знають? — важко зітхнула.

— Так, — ледь помітно кивнув хлопець у відповідь. — Перед приїздом сюди, батько тільки мені дозволив залишити телефон, бо призначив головним. Брат та двійнята погодились. До речі у твоїй подружці-Дорослій телефон теж є, — промовив з нотками іронії та втомлено посміхнувся.

«У всіх свої таємниці? Ну звісно, чому у Кристаль їх не повинно бути?» — гмикнула про себе.

— Кому Кристаль телефонує? — запитала вголос, відчуваючи, як відчай та втома обвивають мене, наче холодний туман, що піднімався з глибини душі.

— Гадки не маю, — похитав головою та стенув плечима. Моє серце в цю мить забилося швидше, наче відчайдушний барабан, а думки переплелися в метушливому танці. — Не цікавився, — раптом додав Ред. — Бо взагалі не звертав на Стілл уваги. Було якось не до неї.

На деякий час запала павза. Я втупилась у темну глянцеву поверхню столу, яка наче дзеркало, відбивала слабке блакитне світло від ламп, та ніби була порталом до мого розуму. Мої думки розлетілися у всі боки, як листя на вітру. Вони пливли, перепліталися, зникали і знову з'являлися. Здавалось, все навколо сповільнилося, час зупинився, а я цілком поринула у глянцевий міжсвіт, вдивляючись в мерехтливі вогники та силкуючись вихопити із того виру щось гідне та цінне.

— Як гадаєш, навіщо твій батько грався з пам'яттю Кристаль? — нарешті запитала, зводячи очі на Реда. — І чи можливо, що саме він заховав її тут?

— Ні, навряд чи, — невпевнено хитнув головою Ред. — Мені здається, що батько взагалі не знає, що Кристаль жива, і що вона тут. Це вже «міс Піґґі» щось своє мутить... — замовк. Глибоко вдихнув та, дивлячись кудись униз крізь поверхню столу, додав: — А от якби він знав, що Кристаль тут, чи направив би сюди Патріка? Оце вже цікаве питання.

Не знала, що відказати, тому промовчала. А Ред продовжував свої думки уголос: