Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

— Вірогідність того, що Кристаль з Патом впізнали б одне одного дорівнюю... 0,0000000... «біс-ще-знає-скільки-нулів-після-зап'ятої» відсотка.

— Атож, — нарешті порушила я свою мовчанку. — Бо вони зовсім не схожі. Тільки колір очей... Дивовижно сині... — знов замовкла та втупилась у стіну за спиною Реда. — Якби пам'ять Кристаль не почала просочуватись... напевно, ми б і не дізналися, хто вона. Виявляється, ці штуки з пам'яттю не стовідсоткові, еге ж? — зловила погляд Реда, в якому миготіли розуміння, ніжність та сум. — Я теж… шматками щось весь час згадую, — цідила далі я. — Чи може це тому, що я... особлива, як ти кажеш?

Він судомно й глибоко вдихнув, а затим, задумливо роззираючись порожньою кімнатою, мовив:

— Ти особлива — це безумовно, Ріко, — його погляд блукав вздовж стін, ніби співаючи тихі мелодії незагойної туги. — Але ці ігри з нашою пам'яттю... з ними щось не те, — Ред перевів погляд на мене. — Сила волі у всіх різна і, напевно, такі, як ти, як Кристаль, як я... — проковтнув. — Ми не здаємося, нами рухає щось більше, ніж їхні бажання влади та всемогутності. Вони намагаються змінити хід речей, але...

— Але..? — напружено втупилась у його бліде обличчя.

— Знаєш, Ріко, — Ред дивився прямо мені у вічі, його погляд випромінював тепло й щирість, — тоді в Оранжереї, коли я сказав, що ти одна з нас, то насправді думав, що наша місія... моя місія полягає в чомусь ґрандіозному... і пошук особливих дітей важливий, щоб зупинити вірус... Думав, що саме мій батько — герой, який це зробить. Якщо не власними руками, то обов'язково знайде того, хто допоможе. А тепер...

— А що тепер? — не зводила з хлопця очей. Його слова щось пробудили в мені. Я навіть не помічала вже втому та те, що в горлі пересохло, наче туди засипали склянку піску.

— Тепер я не знаю, чи колись взагалі він працював над вакциною, — видихнув розчаровано мій співрозмовник, — і чи хотів зупинити Е-вірус? Чи все ж створював нас для чогось іншого?

— Чого, наприклад? — я мало не задихнулася, бо у горлі ніби застряг клубок пилу.

Ред стенув плечима, його рухи були стомлені, неквапливі.

— Ем, ну можливо, він хотів створити особистих надохоронців для себе, для інших заможних людей... — припустив він, його блідий лоб збрижився поздовжніми зморшками. — Або взагалі якусь особливу армію для Спільноти. Щоб перевести війну на інший рівень, — його голос звучав тихо та повільно.

— Розкажи про війну. Більш детально, ніж я вже про неї знаю, — уважно спостерігаючи за Редом, попрохала я, і через мить додала: — Будь ласка.

Він силувався всміхнутися, але усмішка так і не з'явилась на його блідому змарнілому обличчі. Крапельки поту виступили на його блідих щоках та чолі.

«Виглядає Ред кепсько... А ця його рана... Треба кликати на допомогу...»

— Якщо чесно, я сам не дуже про неї знаю, — мовив хриплим голосом він, перебиваючи мої думки. Прочистив горло та додав: — Інформація про те, що відбувається за стінами Міста, вся засекречена.

— Тобто «за стінами Міста»? — напружено запитала я, мій голос бринів здивуванням.

Ред підібгав губи, а потім стомлено видихнув:

— Ти все рівно про це дізнаєшся, то чому не зараз і не від мене, так?

Напружено вп'ялась у хлопця, всередині мене все вирувало. Його запитання висіло в повітрі, як меч над моєю головою. Я знала, що ця розповідь може доповнити загальну картину під назвою «Світ за Стіною»... Але чи я була готова відчути новий гострий удар правди, який міг розірвати мою душу на шматки?

«Хай що буде, то буде! — вирішила подумки. — Невідомість страшніша... Так, звісно, розповідь Реда може забрати в мене останні промені надії, і часом найбільше лякає сама можливість вибору... Але... я за правду, якою б суворою вона не була, бо невідомість просто нестерпна...»

Я лише впевнено кивнула головою.

— Отже слухай нову казочку від мене, —  Ред зі зусилям видав криву посмішку у відповідь, а його голос раптом наповнився магічно-грайливих вібрацій.

Хоч по спині й пробіг приємний холодок, а на шкірі виступили сироти, я зухвало гмикнула, прижмурячи очі, намагаючись виглядати спокійною до його чарів.

— Наше Місто — це поліс, — почав Ред, прижмурюючись у відповідь, наче копіюючи мене, — тобто місто-держава. Дійсна влада належить Спільноті, про яку ти вже знаєш... Саме Спільнота зазвичай пропонує рішення, а решта громадян лише затверджують їх голосуванням. Переселенці з інших територій чи вигнанці не можуть бути громадянами. Також Спільнота командує військом полісу, у разі війни надає наказ мобілізувати всіх, хто здатен битися, — він глибоко зітхнув. — Місто, як і Колонія №2, як і всі інші дев'ять Колоній, по периметру має величезну стіну. Я народився в Місті, я виріс в Місті, і це перший раз, коли я покинув його, потрапивши сюди.

— А... — я відкрила рота, потім закрила. — Тобто як? Ти весь цей час жив у Місті з великою стіною? А інший світ? Інші міста?

— Так, — Ред втомлено кивнув головою, — я все своє життя провів у Місті. А щодо іншого світу... Наскільки мені відомо, у різних напрямках і на різні відстані з Міста ведуть одинадцять монорейок. Десять з них — до десяти різних Колоній, а одинадцята — до Вогнища, а за чутками, це білет в один кінець.

— А що за стінами Міста? Пустеля? — напружено дивилась Редові у вічі, відчуваючи, що мій танок на гострому лезі триває, і я була готова віддати йому свій останній крок, бо мені вкрай були потрібні відповіді... Будь-які, хай навіть жорстокі та жахливі. Бо забагато незрозумілого. Наприклад, чи існують в світі ще інші міста, крім Міста та Колоній? Навіщо насправді людей відсилають у Вогнище? І чи є там шанс вижити? Чи взагалі є там живі люди? А в пустелі живуть люди? Ізгої? Хто вони? І чому вони взагалі воюють з іншими людьми, якщо і без цього всіх може вбити Е-вірус? Чи є шанси перемогти Е-вірус? І чи є взагалі надія на відновлення цивілізації та збереження людства?