Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

«Мені потрібно дізнатися правду про себе... всю, яка йому відома... Про Місто, про ці кляті зразки, про експерименти містера Вінґарда... Про війну врешті-решт... Мені  треба дізнатися все, що знає Ред...»

Нарешті, зібравши всю свою волю, я запитала:

— Розкажи... — мій голос здригнувся, перетворившись на хрип. Відчула, як горло стискається від напруги, прочистила його, намагаючись повернути собі контроль. — Розкажи, як ти розумієш ті свої дописи про зразки... Чому ти написав, що я — «недогляд»? Що це означає? — чомусь я не наважилась дивитися Редові в очі, ховаючись за волоссям, яке тепер здавалося єдиним захистом від його пронизливого погляду.

— Не знаю, Ріко... — почувся тихий, наповнений сумом і невпевненістю, голос хлопця. — Мабуть, я дізнався щось про батька, а також, що він виправляє мені пам'ять... Напевно, хотів якось нагадати собі... тому... і залишив ці написи.

— Тобто ти вже був у Архіві? А яким чином ти потрапив туди, пам'ятаєш? — злегка примруживши очі, уважно стежила за Редом, все ще ховаючись за пасмами волосся.

— Вірогідно був, — загадково відказав він. — І, можливо, не один, — посміхнувся, легенько сіпнувши правим куточком рота.

— Тобто?! — вигукнула голосно, втупившись в блідого втомленого красеня приголомшеним поглядом, відчуваючи, як серце знов починає битися швидше.

В цю мить Ред здригнувся, і якщо в його погляді й промайнуло легке здивування, то він дуже швидко зібрався.

— Думаю, ми удвох тоді були в Архіві.

— Що?! — підстрибнула на стільці, почувся скрегіт металевих ніжок об підлогу одночасно з брязкотом та дзеленчанням металу об метал.

— Можливо, ти не повіриш, але сьогодні в мене весь час було таке, відчуття, ніби я вже ходив цим шляхом... із тобою. Деякі моменти ну дуже були знайомі.

Я відчувала, що Ред каже правду. Підняла голову та звела догори очі, замислюючись.

— А твій брат та друзі так і не знають, що...? — скинула швидкий позирк на Реда, намагаючись не зустрічатись поглядами.

— Ні, не знають, — сухо відрубав він. А затим, тяжко зітхнувши, додав: — Вони багато чого не знають... І не задають зайвих питань на мої прохання, просто роблять.

— Наприклад? — простромила його гострим поглядом, відчуваючи, як до мене все більше й більше повертається самовладання та цікавість.

— Наприклад, я просив Бетті стежити за тобою, там, де не маю доступу... У душовій, — Ред зробив акцент на останньому слові, і я здригнулася. — А також, після тієї сутички в Їдальні, послав Бетті поговорити з тобою. Коли ти посміхалась зіркам... — його губи розкрилися в легкий обережній посмішці, а очі засяяли, наче зірки в нічному небі.

В цей момент я відчула відлуння віддалених емоцій... Відчувала, як вони вібрують у повітрі між нами. Погляд Реда був магнетично-чарівним, і я не могла відірвати від нього очі. Зараз цей блідий красень був наче загадковий герой з книжок, що витягував мене з реальності та втягував в свій власний дивовижний казковий світ. Відчувала, як він впливає на кожну клітину мого тіла. Але...

— Білявка потрапила в мою кімнату не випадково, так? — суворо запитала я, докладаючи зусиль, щоб приховати своє хвилювання за маскою байдужості та не звертати уваги на його магнетичний ніжний погляд і слова про зорі.

— Звісно, ні, — Ред відповів з незворушним спокоєм, його голос був тихим, але сповненим впевненості. Від несподіваної щирості його слів мої брови поповзли на лоба. — Все це було сплановано батьком. Але доля інколи буває непередбачувана, — він зробив втомлене напівколо очима, немов намагаючись знайти у повітрі відповіді на питання, що давно його мучили, та посміхнувся куточками губ, ніби щось пригадуючи.

У цей момент моє серце раптом стислося, бо я побачила, що кров з його рани продовжує витікати, залишаючи червоний слід на шкірі. Це насторожувало, бо у Реда було якесь не просто поранення, якесь дивне, і шостим чуттям я відчувала, що це не закінчиться добре.

«Треба обробити рану... Йому потрібна допомога... Але ж Ред такий впертий! Трясця!»

— Від початку все у нас пішло не за планом, — продовжив він, наче звільняючись від чогось зайвого, та знову гірко посміхнувся краєчком рота, і тим самим вириваючи мене з думок про його рану. — Коли ми тільки-но прибули до Колонії, нас повинна була зустріти «міс Піґґі» з Охоронцями, але щось наплутали у розкладі з часом прибуття монорейки… і тому ми потрапили до Колонії трохи раніше... ще й випадково зустріли тебе, пам'ятаєш? — усмішка Реда цього разу була втомленою, але я все ж помітила лукавий блиск в його очах. — Уяви, яке мене взяло диво, коли на платформі, я побачив ТЕБЕ... — останнє слово він вигукнув голосно, наче навіть з якимось благоговінням. — Батько показував мені твоє фото та трохи розповідав про тебе, — спокійно вів він далі, — тому я знав, хто така Ріка та як вона виглядає. Для моїх же друзів, звісно, «30-15» була дивною дикункою з Колонії, — веселі нотки завибрували в його голосі.

Я збурено вигнула брову, відчуваючи, як закипаю душею. «От нахаба!» — промайнула думка, але стрималася, не дозволивши емоціям взяти гору.

— Розповідаю тобі все, як було, — промовив, Ред, явно відчувши мій внутрішній бій, — нічого не вигадуючи й не приховуючи, тому приборкай свою норовливість, — зовсім не стримуючи себе, весело пирснув, його очі блищали від задоволення, ніби він насолоджувався моєю реакцією.

Звузила очі, відчуваючи, як всередині мене борються два протилежні бажання. Хотілося вчепитися в його втомлене прекрасне бліде обличчя нігтями, але й одночасно впитися своїми губами в його звабливі вуста. Просто очманіти можна!

Дякувати Творцю, Ред не знав, про що я думаю, тому спокійним тоном продовжив:

— Перед тим, поки їхали монорейкою, ми з Кейлом посварились, і тому, прибувши до Колонії, я був вже на грані. А далі відбувся той хук йому в ніс, пам'ятаєш?

Кивнула, прижмуривши очі. Ред був якийсь відверто-розгублено-цікавий. Зловила себе на думці, що мені це подобається. Що незважаючи ні на що, він мені подобається.