Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

Розділ 45 «Останні промені надії»

— Ти теж бачиш дивні сни? Чи скоріше марення на яву, де все дуже реально, так, Ріко? — голос Реда звучав наче у тумані — глухо та нечітко. Його слова, мовби загублені в густій імлі, ледь доходили до моєї свідомості. Струсила головою, намагаючись сфокусуватися на тому, де я та що відбувається.

Через якусь мить приміщення навколо мене набуло чітких форм. Я сиділа на жорсткому стільці зі зв'язаними позаду руками. Переді мною Ред, теж зв'язаний, блідий та втомлений, з його лівої брови по щоці тягнувся патьок рубінової юшки, який стікаючи по підборіддю, капав на груди. Нас з хлопцем розділяв невеликий пластиковий стіл, праворуч від мене — величезне дзеркало на всю стіну, яке відбивало нашу напружену сцену.

Повітря в кімнаті не було важким чи задушливим, але дуже хотілося пити — відчуття було таке, ніби язик пересохнув, як пустельний пісок. Мене накрила хвиля нудоти, й приміщення перед очима пішло обертом. Стисла кулаки та кілька разів вдихнула носом — серце калатало в грудях, жадібно потребуючи ще й ще кисню.

Намагаючись зрозуміти, що відбувається, обвела приміщення поглядом, запиналась на своєму відображенню в люстрі — вигляд у мене був виснаженим і жалюгідним, але жодних ознак того, що я плакала.

«А я плакала? Гм.»

Очі залишалися сухими, відображаючи лише глибоку втому та розгубленість. Ніяких набряклих повік чи червоних слідів.

«Що за чортівня?»

Мої думки плуталися, ніби хаотичний клубок ниток. Відчувала, як серце шарпалося в грудях, а кожен подих здавався важким і нерівним.

«Та що тут, дідько, коїться? Відчуття таке, що попередня розмова з Редом знов несправжня... Вона мені примарилась чи що?»

Потягнулась очами на відображення Реда у люстрі — його поранення виглядало свіжим, він блідий та втомлений, але як давно ми тут та про що розмовляли — я все одно не могла зрозуміти.

«Чи зізнався він декілька хвилин по тому, що використовував мене за наказом свого батька? Тобто зрадив мене? А чи дійсно то була зрада, чи ми обоє стали жертвами чогось більшого?»

Ред дивився на мене з очікуванням, його очі були повні тривоги та надії. Спробувала пригадати, що він мене запитував пару хвилин по тому, але думки були розкидані, наче зірки на нічному небі, що безладно розсипані по всьому простору.

Склепила повіки, судомно ковтнула, і одразу його слова відлунились в моїй голові: «Ти теж бачиш дивні сни? Чи скоріше марення на яву, де все дуже реально, так, Ріко?»

Мої повіки повільно піднялись, а очі тепер поволі сфокусувалися на хлопцеві. Я не знала, що відповісти, не розуміла, про що була наша розмова до цієї митті, тому, облизавши кутик вуст, лише кивнула.

Ред видихнув, його плечі опустилися, ніби він ніс на собі важкий тягар.

— Тоді твою пам'ять теж підчищають, — прошепотів він, його голос був наповнений відчаєм.  — Не знаю... Дідько! Я не пам'ятаю! — хлопець рвучко смикався на стільці, намагаючись звільнити руки від кайданів. У моїх вухах задзвеніло, і цей звук пронизував барабанні перетинки. Металевий брязкіт відлунював у приміщенні, створюючи моторошну атмосферу. Але через мить Ред заспокоївся та уважно подивився на мене, його зелені очі випромінювали турботу.

— З тобою все добре? Вигляд в тебе такий наче ти побачила привид? — напівусмішка ковзнула по вустах блідого хлопця.

Рука засвербіла — кортіло дати йому доброго запотиличника, а потім закричати та заверещати. Але я стрималася. Замість цього, лише мотнула головою, відганяючи негативні думки, та глибоко вдихнула. Мій раціональний розум взяв верх над емоціями — знала, що мені потрібні відповіді, і немає часу на відволікання.

— Реде, слухай, те що ти кажеш про марення на яву... — невпевнено почала я, силкуючись зібрати думки. — Був один момент у нас із тобою... в Оранжереї... який ніби наснився мені... — нервово проковтнула. — Потім був ще один на Тренуванні... посеред натовпу... — замовкла, роблячи великий вдих. — А зараз... ніби знову... щось сталося... — оглянула приміщення, наче шукаючи відповіді в кутах та тінях.

— Він не давав нам зблизитися... — ніби не почувши мене, пробубонів хлопець, похитуючи головою. — Бо це не входило в його плани... — гірко посміхнувся, очі Реда блищали від болю, коли він повільно обвів поглядом кімнату справа наліво. — Спочатку застрашував мене, потім використовував. А я ще той бовдур... О, дідько, який же я бовдур! — вигукнув голосно, піднявши голову до стелі, ніби звертаючись до невидимого судді. Потім наші погляди знову ззирнулися, і Ред промовив приглушеним голосом: — Не буду виправдовуватися, Ріко... те, що я робив... — втомлено похитав головою.

«Отже він зізнався мені у скоєних гріхах... і це був не сон... До-о-обре...»

Мовчки дивилася на Реда, відчуваючи, як вир думок бентежить мою душу та тіло. Слова застрягли в горлі, не знаходячи виходу. Відчувала себе зрадженою, але одночасно була рада, що правда, нехай і жорстка, нарешті відкрилася. Проте зараз здавалося, що для мене та для Реда ця розмова йде різними паралелями, які ніколи не перетнуться... Пригадала його слова зізнання про зраду, котрі були як удари молота, що розбили мої ілюзії, залишаючи лише оголені нерви та біль. А затим раптом всередині мене все стислося.

«Чи зізнавався він мені у коханні? Чи пам'ятає він про це? Чи чув він, що я назвала їх «монстрами»? І чому немає ознак того, що я плакала? Невже наші спогади знов пошматували та викинули «зайві»? Ось так просто, посередині розмови? Якщо це правда, то яким чином це відбувається? І як часто? Нас що — ніби «перезапускають» з якогось моменту? Якщо це так... то це... то це... От дідько!»

Зробила глибокий вдих, намагаючись відчути себе, свої емоції, шукаючи ознаки того, що я дійсно зірвалася, кричала на Реда, що плакала... але таких ознак не було. Не було й розчарування, лише глибоке спустошення, яке розливалося по всьому тілу, як холодний туман. Мій розум ніби очистився від усіх зайвих емоцій, залишивши лише холодну раціональність, яка пронизувала мене до кісток.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍