Олена Гриб - "Опальна принцеса". В пошуках Дракона, Олена Гриб

3.2

 

Шаєрон натиснув якийсь важіль, розташований на нижній частині слухавки, і жбурнув її на стіл.

– Хто ваш куратор, леді? – запитав майже мирно. – Жако Лей? Чи Уштер Отт? Самі знаєте, Лей спробує вас врятувати, а Отт допоможе розпрощатися з цим світом.

«Отт відправить мене додому?» – я не відразу зрозуміла, про яке «прощання» йшлося.

– Мовчите? – Дізнавач по-своєму трактував затримку. – Добре, не руйнуватиму ваші ілюзії. Вірте й далі, що Ластонія оцінить вашу жертву. Кано! – адресувалося секретарю, який чекав за порогом. – Не проведете леді Керейру до її затишної кімнати з чудовим краєвидом на катівню?

Я підвелася, не чекаючи, коли мене витягнуть із кабінету силоміць. Нерозумно було сподіватися на зв’язний діалог. Вікард ріє Нордес настільки впевнений у своїй правоті, що просто не сприймає інші точки зору.

– Вас навіть корона не бентежить? – Оскільки моя доля вже визначилась, я більше не дбала про дипломатію. – По-вашому, вона входить у комплект спорядження ластонських агентів? Чи її презентував мені принц на знак вдячності за полум’яну ніч? А, може, вона – бонус до диби?

Ледь відчутний протяг підказав, що двері прочинились. Я повернулася, щоб іти за секретарем, однак важкий голос шаєрона мене зупинив:

– Кано, залиште нас.

«Тобто треба було вдавати, ніби у мене на голові нічого немає?» – я невпевнено відступила до виходу.

– Що ви знаєте про крадіжку корони, леді?

Мені спало на думку, що досі дізнавач не вів допит із пристрастю, а виконував рутинну, з його погляду – нестерпно нудну роботу. Вона вимагала, щоб він говорив із неприємною особою, – от він і розмовляв. Однак зараз все змінилось. Я стала загрозою.

– Про яку ще крадіжку?! – Я мимоволі позадкувала до дверей. – Корона ось. – Швидкий дотик до легкого обідка з гострими зубцями показав, що нікуди вона не ділася. – Як тільки зможу її зняти, відразу ж віддам.

«Але ти краще забрав би її разом із моєю головою», – я встигла багато разів пошкодувати про поспішне зізнання.

Зізнання в тому, що бачили абсолютно всі, повз кого я йшла! Ну чи не абсурд?!

Вікард зловив мене на порозі. Я заплющила очі, не в змозі дивитися в його спотворене люттю обличчя. Встигла помітити, як він простягнув руку, щоб схопити моє волосся (або розтрощити мою голову об стіну, але я воліла не ховати себе завчасно), і…

На щоку впала тягуча крапля.

Кров.

Не моя.

Шаєрона, який опустив долоню прямо на гострі зубці.

– Що це значить, леді? – Він тицьнув покалічену руку мені під ніс.

– Те, що корона і не знімається, і невидима? – тихо припустила я. – Що я не з Ластонії і що гадки не маю, якого біса тут у вас діється? Що вам потрібна медична допомога, а мені – умивальник? І що… Стривайте! Не викликайте охорону! Я безпечна! Я просто хочу поговорити!

Наче мої бажання мали значення…

Справедливості заради маю зауважити, що знешкоджували мене не кийком по голові, а вкрай цивілізовано – шокером.

***

Наближалася північ. За минулі пів дня в моїй долі нічого не змінилося, хіба що я подумки узагальнила кілька цікавих спостережень і прийшла до вельми сумнівних висновків.

Перший із них: електричний струм – це пекельно боляче, неприємно і… І все. Шокер приніс кілька жахливих хвилин, але тями не позбавив. Чому? Охоронці назвали це «нечистою іноземною силою», Вікард – «підступами Ластонії», а я вирішила вважати, що примітивному пристрою не вистачило потужності. Які ще варіанти? Невидима корона наділила мене суперздатностями? Дуже смішно!

Другий висновок: Айра Керейра за жодних обставин не потрапить у колонію загального режиму. Тепер я обвинувачуюся не тільки в замаху на принца, а й у нападі на шаєрона і охорону.

Яке безумство! Навіщо мені добровільно підписувати собі смертний вирок? Все трапилось випадково!

Я лише хотіла позбутися болю і відштовхнула руку, що тримала шокер. Охоронець одразу втратив свідомість і почав падати на мене. Я відскочила! На приголомшеного Вікарда, угум. Хто заважав йому відійти?! Він знав, що у мене на голові гостра корона. Я не винна, що дізнавачу закортіло розмахувати кулаками, намагаючись самостійно затримати найнебезпечнішу ластонську шпигунку! Я чесно просила не наближатися!

Третій: доля недвозначно натякала, що від катівні нікуди не дітися. Я знову була тут. Щоправда, за власним бажанням… Точніше, тому, що взагалі не орієнтувалася в палаці і, вирвавшись із кабінету шаєрона, помчала єдиним знайомим маршрутом. Пробігла повз здивованого караульного (гадаю, тутешня клієнтура не часто рветься добровільно на дибу), зачинила двері, запхнула в дужку ручки кочергу… Подумала, що вибивати мене звідси не будуть – я сама рано чи пізно вріжу дуба від зневоднення. І почала барикадувати вхід.

Четвертий висновок спав на думку під вечір. Айра не з’являлася годин шість поспіль. Чи то втратила зацікавленість (доля державної злочинниці значно нудніша за долю фаворитки принца), чи то струм пошкодив імплантований навушник. Я схилялася до другого варіанту. У вусі часом шуміло і поклацувало. Схоже на якісь перешкоди… Якщо Айра спостерігає, але не в змозі інформувати про свої думки і почуття, вона напевно в гніві.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍