Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Ота вантажівка виявилася великою цистерною. Збоку на ній чималими криваво-червоними літерами було написано «ЗАНОКО», а нижче привертало увагу гасло: «Мі напівняємо вясь свєт»[13]. Коли я підійшов до вантажівки і почав просити пробачення, мене ледь не змило потоком добірної лайки. Шофер цистерни, такого самого зросту, як я, але повний, наче пивне барило, стискав у руці руків'я домкрата.

— Слухай, чоловіче, — сказав йому, — я ж попросив пробачення. Що мені ще зробити, аби ти вгамувавсь? Усі живі-здорові, машини також не пошкоджені.

— І як тільки земля носить таких пришелепуватих шоферюг, як ти! — горлав він. — Наплодилися тут, трясця вашій матері!

Тоді з машини вийшов Рендом і сказав:

— Шановний, їхав би ти своєю дорогою!

У його руці був пістолет.

— Заховай цю штукенцію, — попросив я брата, але він зняв пістолет із запобіжника і навів на шофера.

Той, наче дзиґа, крутнувся на місці та кинувся бігти. Очі його стали величезними від страху, щелепа відвисла.

Рендом, піднявши пістолет, почав ретельно цілитися в спину шофера, і коли я ударом відкинув його руку вбік, він якраз натиснув на курок.

Куля вдарилась об дорогу і зрикошетила кудись убік.

Рендом повернувся до мене, його обличчя було білим, наче крейда.

— Який же ти дурень! — вигукнув він. — Куля могла поцілити в цистерну!

— А ще могла потрапити у спину шофера, в яку ти цілився.

— Та й дідько з тим водієм! У них зміниться покоління, а може, й більше, перш ніж ми знову тут покажемося. Цей вилупок посмів образити принца Амбера! Передусім я заступався за твою честь, Корвіне.

— Про свою честь я подбаю сам, — відповів йому. Несподівано щось холодне та потужне огорнуло мене, і я додав: — Якщо хтось і мав право карати його або милувати, то я, а не ти.

Сказавши це, ледь не захлинувся від люті.

Рендом винувато похилив голову — якраз тоді, коли ляснули двері кабіни і вантажівка-цистерна рушила вниз.

— Пробач мені, брате, — мовив він. — Я не хотів тебе образити. Однак мене обурило, як розмовляв із тобою цей тип. Так, знаю, що мав зачекати, поки ти вчиниш із ним, як вважатимеш за потрібне, або дозволиш діяти мені.

— Що було, те було, — махнув рукою я. — А зараз тягнімо машину на дорогу, і якщо в нас це вийде, то їдьмо далі.

Задні колеса загрузли наполовину, й поки я дивився на них і намагався відшукати найкращий вихід зі скрутного становища, Рендом гукнув:

— Так, я взявся за передній бампер. Ти берися за задній — і несемо її на дорогу, тільки не плутай ліву смугу з правою!

Він говорив цілком серйозно.

Рендом мовив ще щось про меншу силу тяжіння, та я не сказав би, що відчував якусь надмірну легкість. Знав, що сили у мені нівроку, однак не був упевнений, що зможу підняти «мерседес» за отой задній бампер.

Але з іншого боку, це було єдине, що мені залишалось, адже саме такої дії чекав од мене Рендом, а мені не хотілось, аби він знав, що у мене прогалини в пам'яті.

Тож я нагнувся, присів, ухопився за бампер і напружив ноги. Задні колеса, чвакнувши, вивільнилися з розкислої землі. Я тримав свій край авто на висоті двох футів од землі! Машина була важенна, як диявол, однак я тримав її!

На кожному кроці вгрузав у болото дюймів на шість. Але ніс її! І те самісіньке робив зі свого краю Рендом.

Нарешті ми поставили авто на дорогу, воно легко гойднулося на амортизаторах. Потім я зняв туфлі, вилив з них воду та бруд, почистив їх жмутком трави, викрутив шкарпетки, витріпав забрьохані холоші, закинув взуття і шкарпетки на заднє сидіння й босоніж усівся за кермо.

Заскочивши на пасажирське сидіння, Рендом сказав:

— Послухай, я хочу ще раз попросити у тебе пробачення...

— Облиш, — урвав я його. — Проїхали й забули.

— Воно то так, але я не хочу, щоб у тебе був на мене зуб.

— Не матиму ніякого зуба, — запевнив я, — але в майбутньому, коли при мені буде йтися про чиєсь життя, не лізь поперед батька в пекло.

— Так і робитиму, — пообіцяв Рендом.

— То котимося далі.

І ми покотилися.

Їхали через скелястий каньйон, потім — через велике місто, немов цілком споруджене зі скла або якоїсь склоподібної субстанції, з високими будівлями, тонкими й ламкими на вигляд, із людьми, крізь яких прозирало рожеве сонце, висвітлюючи їхні внутрішні органи й залишки наполовину перетравленої їжі. Коли ми проїжджали повз таких мешканців, вони здивовано дивилися на нас. Ці люди збиралися на рогах вулиць купками, однак ніхто не намагався зупинити нас чи проскочити перед нами.

— Б'юсь об заклад, тутешні Чарлзи Форти[14] не один рік гудітимуть, описуючи цю подію, — зауважив мій брат.

Я мовчки кивнув.

Трохи далі дорога закінчилась, і ми їхали рівниною, що скидалася на нескінченний кремнієвий лист. Незабаром лист звузивсь, і перед нами знову була наша дорога, а коли збігло ще трохи часу, то ліворуч і праворуч од нас тягнулися низовині болота — бурі, смердючі... А потім я побачив, як невідома істота — готовий присягтися, що це диплодок — підняв голову і подивився на нас. Над головами промайнуло щось велике, з крилами, немов у кажана. Небо над нами було синє-синє, сонце — барви червоного золота.

— Бензину — менше чверті бака, — повідомив я.

— Добре, — озвався Рендом, — глуши двигун.

Зупинивши авто, я налаштувався чекати.

Довго — хвилин, мабуть, зо шість — Рендом мовчав. Опісля нарешті сказав:

— Їдьмо далі!

Коли ми подолали близько трьох миль, дорогу перегородив завал із дерев'яних колод, і я почав його об'їжджати. З одного боку помітили ворота, й Рендом сказав:

— Зупинися та посигналь.

Я зупинився, натиснув на клаксон — і через кілька секунд, заскрипівши великими завісами, ворота відчинилися всередину.

— Давай, заїжджай, — сказав Рендом. — Там безпечно.

Заїхавши, я побачив ліворуч од себе три заправні колонки компанії «Ессо»[15], з бульбастими логотипами на вершечках, а за ними — невеличку будівлю, одну з тих, які помічав незліченну кількість разів за звичайних обставин. Під'їхавши до колонки, пригальмував.

Із будівлі вийшов чоловік п'яти футів заввишки і