Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Сотник кивнув.

— Моя Анна — нетутешня. І їй так було зручніше, і звучить, як на мене, трохи краще, ніж Солоха.

Він замовкнув на декілька секунд, погляд застиг у задимленому просторі. Потім зітхнув і провадив далі:

— Чи знали ми? І так, і ні. Ми ніколи не забороняли їй спілкуватися з хлопцями на хуторі. І так живемо, правду кажучи, в чорта на рогах. Але з ким саме вона тоді збиралася побачитися — не питали… Цей хлопець… Хома… Мав до неї симпатію. Про це всі знали, ми теж, звісно. Але не мали жодних причин хвилюватися — він їй був не рівня. Навчався в семінарії, став би, у кращому разі, попом… А в Соломії був наречений. Хороший хлопець, родовитий… У серпні збиралися гуляти весілля… Тобто Хомі взагалі не випадало на щось надіятися… Відтак він нас мало цікавив. Просто була в них своя компанія — от і все.

— Але того вечора вона пішла на зустріч з ним?

— Та з якого б це дива! Вона до друзів пішла! Я навіть не знаю, був там Хома чи ні.

— А потім?

— А потім… Потім наша Марфа… Це хутірська повитуха… Вона йшла додому. Давно споночіло. Й побачила біля старої верби… Побачила, як Хома бив її… Нашу дівчинку… Жорстоко бив… А коли він узяв камінь і…

Сотникові забило дух. Він показав жестом, щосили стиснувши губи. По старечих зморшках під очима потекли скупі сльози.

— Побачивши це, Марфа закричала, як скажена, — знову заговорив сотник.

Я записав у блокноті слово «КРИК» і обвів його жирним овалом.

— А Хома? До речі, Марфа ж могла й помилитися, не розгледіти в пітьмі.

— Так Хома ж нікуди не подівся! Впав і заснув просто там, під вербою — п’янючий він був, як свиня!

Я зробив іще одну коротку нотатку в блокноті.

— І що було далі?

— Марфа побачила, як наша Солька оговталась, підвелася й пішла навмання. Аж тут збіглися на крик люди… А Соля під ранок прийшла додому… Закривавлена…

— Сама?

— Що — сама?

— Ваша дочка сама прийшла додому?

— Та кажу ж — вона встала і…

— Чому ж тоді ця ваша пупорізка… Марфа… Чому вона не прийшла разом з нею? Хіба тієї ж миті, як Соломія підвелася, вона не кинулася їй на поміч?

— Вона, я так розумію, побігла до неї, але ж була неблизько… І поки добігла, Солька, нещасна моя донечка, просто щезла, пішла кудись собі в нестямі.

— Так Марфа, ви кажете, була неблизько, — перебив я сотника, записавши все в блокнот. — Але ж як далеко вона мала бути, щоб не наздогнати дівчину, яка ледве опритомніла після удару по голові?

Сотник стенув плечима й мимовільно скривив губи. Видно було, що його дратують мої запитання.

— Ви ще скажіть, чого доброго, що це Марфа вбила мою дочку… До чого ви ведете?

— Та поки що ні до чого, — я демонстративно поглядав у свої записи в блокноті. — А треба?

Сотник знітився.

— Просто… Нащо тоді стільки запитань про неї?

— Лише на те, щоб уявити собі всю картину, пане сотнику. Жінка бачить, як Хома б’є вашу дочку по голові. Вона принишкла. Але вбивця такий п’яний, що відразу засинає. Аж раптом з’ясовується, що дівчина — жива. Вона піднімається і йде геть… Й ані Марфа, ані люди, які збіглися на крик, чомусь не можуть її наздогнати?

— Гадаю, вона знову десь по дорозі знепритомніла й упала… А вони всі могли півночі ходити за крок од неї — й не помічати… Згодом на хуторі чули, як вона вигукувала ім’я свого вбивці… Коли отямилась…

Ще кілька коротких записів у блокноті. Сотник ввічливо зачекав, поки я закінчу, й тільки тоді повернувся до своєї оповіді.

— Хома, коли його розбуркали, все заперечував. Та що з нього взяти! Він навіть не пам’ятав, як опинився під старою вербою.

— А вдома ваша дочка назвала Хому вбивцею.

— Саме так. Це були останні її слова перед смертю.

— Але вас там не було.

— Я ж казав, що приїхав тільки під ранок…

— А хто ті троє друзів, які вступилися за Хому й не дозволили його відразу повісити?

— Один із них — Іван — сьогодні ввечері буде в нас на поминках. Інші… Не зможуть… Але з Іваном ви перебалакаєте.

— Добре. Тоді не мучитиму вас більше, — підвівшись, сказав я. — Спасибі.

— Хіба вас не цікавить, що було потім, у церкві?

Сотник був здивований. Та знову вислуховувати про труп, який повз до свого кривдника, охоти не було. Принаймні не сьогодні.

— Ще й як цікавить! — запевнив я його. — І це, а також ваш чудернацький слідчий вибрик: замикати гаданого вбивцю в церкві разом із тілом жертви… Я навіть хотів би там побувати. Але завтра. А поки що, з вашого дозволу, трохи подихаю свіжим повітрям. Треба багато про що поміркувати.

— То о сьомій чекаємо на вас у саду, на поминках, — нагадав сотник.

— Дякую… І… Скажу зараз, бо досі якось не випадало. Мої вам співчуття… Нема гіршої долі, ніж ваша…

Його обличчя раптово зчорніло й обвисло. Він на мить так стиснув зуби, аж заходили жовна. Потім підвівся й поплескав мене по плечу.

— Дякую.

І я вийшов, лишивши його на самоті.

Весна напоїла повітря п’янкими пахощами. Співали пташки. Сонце припікало, але прохолодний вітрець легко здмухував жар, — і це було чудесне відчуття.

На подвір’ї, біля самого ґанку, конюх поправляв упряж на здоровенному, неймовірно гарному жеребці. Чорний, як смола, височезний, м’язистий, з гривою, що в сонячному світлі сипала синіми іскрами. Конюх, вочевидь, трохи боявся коня, бо не зводив із нього ока, й варто було жеребцю різко повести головою, — чоловік одразу сахався.

Я зійшов сходами й протягнув відкриту долоню до конячої морди.

— Не треба, пане! — занепокоєно вигукнув конюх.

— Не бійся, — сказав я. — Мені не впервину.

— Не робіть цього, пане! — зірвався на крик конюх і щосили схопив коня за повід.

І цієї ж миті жеребець люто сапнув ніздрями й спробував вкусити мою руку. Ляснуло від натуги повіддя. Зуби клацнули в повітрі. Я інстинктивно відступив на крок, коли жеребець гучно форкнув і його передні ноги відірвались од землі, — та конюх не дав йому стати дибки: неборака аж повиснув на упряжі. Земля рвалась під копитами, коли кінь смикнув головою так сильно, що конюх, який не відпускав повіддя, впав йому просто під ноги. Мене пробрав дрож: здавалося, зараз кінь розтрощить конюхові голову. Раптом пролунав короткий посвист. Кінь одразу заспокоївся, відступив на крок і тихо заіржав, привітавшись із сотником, який щойно вийшов з дому.

— Обережніше з ним, — сказав він мені. — Норов у нього такий, що…

Конюха, який важко підводився з землі, сотник наче й не помічав. Одним стрімким рухом старий скочив у сідло, й кінь нетерпляче затанцював під ним.

— Тиждень тому він убив трьох вовків, — у голосі сотника бриніла гордість. — Сам — трьох вовків!

Він ударив коня каблуками, м’язи на його боках напнулися, й жеребець помчав стрімким галопом, лишивши по собі тільки хмару куряви.

Конюх обтрушував одяг. Він дивився вслід сотникові, як мені здалося, з фаховою ненавистю в погляді.

— Я ж казав, — незлостиво озвався він до мене.

— Та хіба ж я міг… — похитав головою. — Повірте, я багацько різних коней бачив на своєму віку, але такого… Як його звуть?

— Вій, — сказав конюх і забрався геть, перш ніж я встиг запитати, що означає це назвисько.

Трохи постоявши, вирішив обійти довкола