Олександр Костянтинович Тесленко - Дьондюранг, Олександр Костянтинович Тесленко

мені, що розуміння того, що я є землянин, допомагає мені в розумінні всесвіту і просто інших людей…

Спершу Сфагнум говорив академічно, поважно, але раптом у погляді зблиснули вогники дивного сяєва, спершу його обличчя, а потім і вся постать ніби втратили матеріальність, ніби стали тремтливим зображенням на кіноекрані, проекцією його далекого дитинства.

— Я народився на півдні Європи в невеличкому містечку… — але замовк. — Що я вам розповідатиму? Ви все знаєте про Землю і про мене. Але для вас то просто інформація, а для мене — казка.

Тої хвилини Сфагнум був схожий на хлопчака.

Чебрика розморила дорога. З міжпланетного трансангуляра він вийшов позіхаючи. Ситалові плити, котрими була встелена площа космопорту, точнісінько такі, як і на Інкані. Але з неба світило яскраве справжнє сонце. Довгий час Чебрик не міг навіть розплющити повністю очей, не звик до такого яскравого світла. На Інкані ракети-сонця з паливом Бакса не дають такого сліпучого дня. Потупившись, хлопчик ішов ситаловими плитами. Було спечно. Тої миті Чебрик гнівався на біокібера, що в день його народження повезла до якогось музею. Але скінчилось ситалове покриття, ступили на килимок зеленої трави, що видавалася звичайнісінькою, як на Інкані. Ступивши перший крок, хлопець злякано зупинився:

— Що це?

— Трава, — Фоліана усміхалася.

— Але чому вона така?

— Яка?

— Не знаю… Незвична…

— Вона жива, Чебрику.

— Як жива? — злякано сахнувся хлопець і зійшов знову на ситалове покриття.

Він ніколи не чув, аби про траву казали, що вона жива. Але стало ніяково, що кібер сміється з нього.

— Чому ти так жартуєш? Я вже не маленький, щоб розказувати мені казочки.

А Фоліана знову лиш усміхнулась:

— Ходімо.

Чебрик звик до яскравого освітлення. Побачив високу споруду приміщення космопорту, але не таку високу і сучасну, як на Інкані, побачив людей, що ішли до міжпланетних машин і вже від них, але всі вони не так поспішали, як в інканському порту.

— В музеях всі намагаються поводитися статечно, — спробував по-дорослому зауважити Чебрик, але Фоліана міцніше взяла його за руку і сказала:

— Не поспішай з висновками…

Він не знав куди, але слухняно йшов, намагаючись роздивитись таку незвичну траву. Вона була схожа на інканську, але запашна. Він ніколи раніше не чув такого запаху. Паморочилось в голові. Але було приємно. А ще — трава була незвичного кольору, кожна травинка мала свій відтінок, хоч і була кожна травинка зеленою. А ноги відчували незвичну легкість і м’якість, а не лише пружність, як від інканської трави. А все тіло щось відчувало, але Чебрик не знаходив слів, аби сказати, що ж саме.

— Куди ми йдемо?

— Не знаю… Ще не знаю…

— А чому ти сказала, що ця трава жива?

— Ти думаєш, я пожартувала? Ні. Вона справді жива, вона росте.

— І думає?

— Але не так, як ми з тобою.

— А як?

— Так, як трава.

— На якому комбінаті вона створена? Чому ти смієшся? Інканську траву випускає комбінат синтетичних покриттів… А цю? Хто створює живу траву?

— Ця трава виросла з насіння. Ти скоро вчитимеш біологію. А зараз дивися. Найточніша відповідь приходить сама.

Перейшли площу, навкруги котрої стояли одноповерхові будинки під високими округлими дахами. Магістраллю проїздили гелікомобілі, а в небі воркотіли трансангуляри. Все було, як і на Інкані.

— Куди ми йдемо? — знову запитав.

— Ти вже втомився?

— Ні, але дарма ми не взяли наших нових гравітоангулярів.

— Ні, Чебрику, не дарма. По Землі треба ходити. Колись люди змогли подивитися на свою планету, мов на зернину на долоні, але потім зрозуміли, що здалеку всі планети схожі, як і люди, їх здалеку не впізнаєш.

Повернули від магістралі, залишили позаду високу споруду космопорту.

Вийшли в степ. На Інкані степом називають невеликі площі серед житлових кварталів, вкриті пружним килимком інканської трави. А тут степ, здавалось, не мав кінця.

Вже бовванів на обрії, мов забитий у землю цвяшок, шпиль космопорту.

А перед ними — трави до пояса. Від духмяності перехоплювало подих. А в траві…

— Це квіти, Фоліано?

— Квіти.

— І вони теж ростуть, теж живі?

— Так.

— З насіння?

— З насіння. — Фоліана схилилась і понюхала червоне створіння на довгім стеблі, а квітка загойдалась, затріпотіла пелюстками.

— На Інкані, Чебрику, також є живі трави і живі квіти… Наприклад, у Фіївському заповіднику.

— А-а-а, — здивовано мовив. — Я думав, той заповідник просто великий парк.

— Діти-діти, — так схоже на Чебрикову матір сказала Фоліана. — Ви багато думаєте, але мало вчитесь.

Квіти серед трави були різнокольорові — сині, червоні, жовті, білі… А трава також, як помітив Чебрик згодом, була різна — з листям довгим від самої землі, з листям широким на жовтавих стеблах, з китицями на кінці і без них.

— Фоліано!

— Що, Чебрику?

— А мені на Землі подобається. Тут затишно. А на Землі є комбінати? Чи тут все з насіння?

— Ой, Чебрику, яке ти чудо, — нестримно розсміялася. — На Землі все є. Наші комбінати взяли початок саме на Землі. Це в нас на Інкані багато чого немає. Немає ось таких степів…

Фоліана раптом побігла у високій траві, несподівано впала і зникла, мов розчинилась. Чебрик злякався. Він не бачив її. Але раптом почув голос, її нестримний