Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— Який ад’ютант? Чому ад’ютант? — захвилювався старик, не звиклий, щоб хтось ліз з запитаннями в його розповіді “про різне”. — А втім, не пам’ятаю, проте аксельбанти… Хіба в цьому річ, Ігорочку?..

Не в цьому. Старикові солодко брехати — ні, навіть не брехати — розповідати про випадки з власного життя. І уявляє себе стрункішим, сильнішим, яскравішим, молодшим. Зрозуміле бажання. У кого воно не виникало? Нехай розповідає, Ігор нічого не втратить. Проте сильний старик: “стрілець відмінний”, серцеїд воронезький… А певне, він пістолета й у вічі не бачив. Корпів над архівними паперами, чхав від пороху, знаходив, скажімо, дані про те, що жив у дійсності Григорій Отреп’єв, невигадана ця постать. Пригадую, про це він також розповідав, повідомив: знайшов справжній документ. Але тільки загубився, мабуть, той документ, бо сучасні Ігореві історики про нього й не чули…

Ось й передмістя. Будиночки акуратні, з палісадниками, а в них золоті кулі, айстри, де-не-де мальви… Чисте, наче і не зачеплене війною містечко. Містечко в табакерці. А тим часом гуляють у ньому, як сказав Пелікан, срібні орли полковника Смирного.

Наближалася вже друга година дня, перехожих на вулицях небагато. А ті, хто є, зовсім не зважають на дивну пару — Ігоря і Ледньова. Хіба мало хто до міста приходить! Ось і старичок з внуком прийшов, може, родичі в них тут, а може, самі мешкають.

— Де зупинимось, Ігорочку? — запитав Ледньов. — Григорій Львович, мабуть, дав з цього приводу вказівки?

Ось тобі й маєш! Як він, тихий старичок, здогадався? Пелікан йому сказав? Навряд. Пелікан попередив: вигадай пояснення для професора. Ігор вигадав, згодом висловить.

Не знайшов нічого кращого, як запитати щиро:

— Звідки ви знаєте?

І, мабуть, це було кращим: навіщо гратися в піжмурки?

— Старий я, Ігорочку, багато бачив і від того розумний. Григорій Львович, Пелікан наш дорогоцінний, нічого даром не робить. Ми йому для чогось потрібні, Ігорочку, тобі це не здається?

— Звичайно…

— Саме так. Але людина він симпатична, та й цікаво мені: нащо ми йому? А тобі цікаво, Ігорочку, адже цікаво?

— Цікаво, — Ігор не стримував посмішки: ну й аналітик старик, одне слово — професор.

— Так навіщо цікавості супротивитися? Задовільнімо її. Веди, Ігорочку, куди Пелікан наказав.

Після деяких розпитувань знайшли Губернаторську вулицю. Досить далеченька від центру, вона здалася все-таки міською, нудною, майже без зелені. Нерівна бруківка, кілька похилених ліхтарів, а один то й взагалі впав, лежав упоперек дороги, і ніхто й не намагався його прибрати.

Старик Ледньов осудливо запримітив:

— Що робить безладдя! Жодних властей, навіть двірників… Руйнуй імперію!..

— Та грець із нею, з імперією, — вставив Ігор, тим паче, що у його легенду входило вільнодумство. Втім, він почав уже забувати про легенду, заважала вона йому. — Цей стовп вам очі муляє?

— Непорядок, — коротко сказав Ледньов і взявся виправдовуватися. — Я ж не про імперію дбаю, а про владу. Гадаєш, якщо більшовики прийшли б до влади, то не підібрали б стовпа? Підібрали б. Бо будь-яка влада — це порядок.

Будинок номер чотирнадцять виявився як раз неподалік від ліхтаря, що так дратував професора. Звичайнісінький одноповерховий, низенький, купецький грибок на чотири віконця. Глухий паркан, брама, хвіртка на внутрішньому засуві.

Ігор постукав у хвіртку, загорлав:

— Ей, господарі! Є хто-небудь?..

Десь за парканом неприємно зарипіли двері, жіночий голос злякано запитав:

— Хто там?

— Відчиніть! — гукнув Ігор. — Ми від Гриші.

— А ось так казати не треба було, — стурбовано зауважив Ледньов. — Навіщо сусідам знати, що ми від Гриші?

Ігор нічого старикові не відповів, але подумав, що той має рацію. Конспірація ще нікому не завадила.

Загуркотів залізний засув, хвіртка прочинилася, і в щілину визирнуло жіноче обличчя. Старе чи молоде — Ігор не розібрав, запримітив, що в хустці, і все.

— Скільки вас? — запитала жінка.

— Двоє.

— А Гриша де?

— Справи в нього… Він дав вашу адресу, попросив, щоб ви дали притулок нам на кілька днів.

— Баламут він, — сердито сказала жінка, але хвіртку відчинила. — Проходьте, — пропустила їх на подвір’я, ретельно засунула заржавілий засув, обійшла довкола Ледньова та Ігоря, які тупцювали на стежині біля воріт. — Ходіть за мною.

Пішла попереду, вкрита величезною картатою хусткою, тепер її пледом називають.

Подвір’я невелике, занедбане, поросле низенькою вигорілою за літо травою. Акуратно складений стос дров біля паркана, козли перед ним, сарай на величезному — коморному — замку. У глибині подвір’я — відома споруда, яка свідчить, що цивілізація у це місто не скоро ще добереться.

Жінка звично витерла ноги об плетений з якоїсь рослини матрац біля ганку, штовхнула двері. Ледньов та Ігор увійшли слідом за нею і раптом опинилися у чистому і чепурному передпокої: з високим, під стелю, дзеркалом у дерев’яній рамі на полірованому столику-піддзеркальнику, з гасовою люстрою під стелею, справжньою люстрою, хоча й дешевою. Підлогу вкрито доріжкою — чистою, як і передпокій.

— Зніміть плаща, — сказала жінка Ледньову.

Той похапцем скинув свою вдяганку, і жінка гидливо взяла її і почепила на гачок — осторонь від решти речей, що висіли на вішалці. Подивилася на Ігоря: тому нічого було скидати.

— Прошу до кімнати.

Старик Ледньов обсмикнув толстовку, розгладив зморшки під шкіряним паском, як солдат перед оглядом, — відчув, певне, чергову можливість поговорити “про різне” зі свіжим співрозмовником, — і рвонувся в кімнату. Ігор за ним.

І кімната сяяла чистотою. Підлога недавно пофарбована, хоч дивись у неї. Скатертина на столі біла, крохмальна, з вишитими блакитними квітами по краях. У гірці павловської роботи якісь сервізи з малюнками. Може, мейсенські, “сині мечі”, інших фірм Ігор все одно не знав. На стіні портрети в темних рамках, дагеротипи. Славні пращури. Під пращурами диван, власне, навіть не диван — якась складно-створена споруда з шафочками, поличками, дзеркалами, тумбами.