Семен Дмитрович Скляренко - Пролог

того, щоб його не замовчувати, — відповів Гордій Семенович. — І Джемс Уатт не один. Двісті років тому парова машина, а тепер — нові відкриття. І над наслідками винаходу треба подумати.

Він довго мовчав. Гроза наростала. Ми сиділи немов би в задушливій будці кіномеханіка. Нічим було дихати.

— А коли б ми тепер, — продовжував після довгої паузи він, — винайшли білок. Що буде далі? Змінюється природа, змінюється й людина, Чи не рано ми почали? Може…

Він замовк. Я довго ждав.

— Що ж може, Гордію Семеновичу?

— Я вбитий тим, що сталося, — несподівано відповів він. — Страшно подумати про недосяжне, про велике. Але привабливо! Зовсім близько воно… І нічого немає.

Темінь неба прорізала блискавка, і так видно зробилось навколо, що, здавалось, до самих далеких будинків я міг би доторкнутись пальцями рук.

Стелла хвора. Обличчя в неї бліде, воскове. Іноді воно рожевіє, пломеніє. Але в такі хвилини їй гірше: вона починає битись у корчах і викрикує на весь будинок незрозумілі слова. Часто я сідаю біля неї, дивлюсь у її очі. Як змінилися ці очі! Зіниці не такі, до яких я звик раніше. Вони нагадують мигдалини. І одна зіниця більша від другої.

Стелла все мовчить, але іноді пробує звернутись до мене. І не може кінчити слова, викидає із слів літери. Через те важко добрати зміст. Монотонно, з новим тембром у голосі, тягне довго, настирливо довго літеру а-а-а-а-а чи о-о-о-о-о.

Щоб допомогти їй, даю склянку води.

— Випий, моя дівчинко, тобі буде краще.

Вона дивиться мигдалинами своїх очей на мене, простягає ліву ручку до склянки (права її ручка ніколи не ворушиться) і робить ковток. Але при цьому вона, очевидно, відчуває біль — ротик її широко розкривається, і немов більшають мигдалинки…

— А-а-а-а-а, — починає вона з болем у голосі тягти одну і ту ж літеру.

Я поспішаю забрати в неї склянку. Раз дівчина гукнула мене ввечері і, заплітаючись, розповіла, що біля неї хтось лежить поруч у ліжку. Лежить весь час, а вона не хоче, щоб біля неї хтось лежав. Так їй дуже важко й тісно в ліжку. І на моє питання, де й хто лежить, вона лівою ручкою показувала на праву ручку, праву ніжку і гладила праву щоку на своєму обличчі боязко, немов щоку когось чужого.

Так минуло кілька напружених днів.

Увечері Стелла спить. Я довго сиджу біля неї, але важко сидіти і дивитись, як вона конвульсійно сіпає головкою й рукою. Піду до себе, в кабінет.

Вікно в кабінеті зачинене. Абсолютна тиша, і навіть страшно подумати, що сюди, в кімнату, може долинути шум міста: він вріжеться контрастом у ту напружену тишу, яка застигла в домі, немов павутинням заснувала всі кімнати.

Людмила пішла до міста — вона уникає бути дома, коли сиджу я. Прийде пізно ввечері. Часто я хочу багато сказати їй — обурливого, прикрого, злого. Але починати розмову боюсь. Зараз усе повинно бути спрямоване до одного — до одужання, лікування Стелли. Чи в ній іде непомітний для нас процес одужання, чи хвороба її заглиблюється, — однаково ми повинні стежити за нею, лікувати її. Усе для неї! А розмова між мною і Людмилою тільки пошкодить дівчині. На все свій час!

Увечері я сиджу в кабінеті, напроти в кімнаті — мені видно через коридор — лежить Стелла. Цокання годинника виростає в щось велике, в шум, але я не відчуваю часу, бо час можна виміряти тільки тоді, коли є рух, а в ці хвилини його нема.

Хтось стукає у вікно. Хто може стукати? Людмила має ключ від дверей. Підходжу до вікна, розчиняю його.

На вулиці стоїть піаніст Антон Сигізмундович. Він уклонився мені і подав футляр із скрипкою.

— Людмила Оскарівна сьогодні мене просила, щоб я не приходив до вас. Вона, безперечно, має рацію. Мене дуже гарно знає Стелла, я її вчив, ми з нею разом виступали. Я її люблю, як дочку. Мені тяжко без неї. Важко знати, що дівчинка хвора. Але Людмила Оскарівна боїться, що коли Стелла мене побачить, то їй стане ще гірше. Вона може пригадати той вечір, концерт… Ні, я не приходитиму! Я тільки підійду іноді до вашого вікна. Хоч Людмила Оскарівна й цього не веліла робити. Вона каже, що вам теж буде важко мене бачити. Але ми — мужчини! І ви мені дозвольте приходити іноді до вашого вікна або хоч чекати вас на вулиці. А як її здоров’я сьогодні? — продовжував він. — Що кажуть лікарі? Що буде з нашою маленькою дівчинкою! Я не можу ходити до школи. Що буде з нашою маленькою дівчинкою! Мене зустрічають на вулиці. Всі думають, що я буваю у вас. І всі мене запитують про здоров’я нашої маленької музикантші. Як вона тоді грала!

І я пригадав вечір, коли Стелла виступала на концерті. Вона стояла на сцені, посміхалась, а потім узяла скрипку й грала. Вона безумно любила музику. Останнім часом непокоїлась, вагалась перед виступами, у неї немов з’явився страх перед музикою, хоч, можливо, це трапилось тому, що музика для неї виросла в щось надзвичайне, велике. Музика для неї стала немов би вершиною, до якої вона йшла через пасма гір, через долини, перестрибуючи небезпечні розколини в льодовиках, беручись усе вище й вище по хистких містках, над такими проваллями, де й найсміливішому робиться млосно. А в далині відсвічували вершини, до яких треба було дістатись. Вершини блищали, мінились барви, і, може, надмірне світло, яке йшло від вершин, було причиною того, що вона захворіла?

Сад, сповнений пахощами квіток, лежав за вікном порожній. На небі плавали хмари, що нагадували банькатих химерних риб, витягнутих з глибин моря.

— Антоне Сигізмундовичу, — сказав я. — У мене до вас прохання. Вона дуже любила музику. І тепер часто вночі вона тягне одну ноту. Довго так і страшно. А-а-а-а-а. У неї змінився голос: металевий, як звук струни скрипки. У мене до вас прохання. Ми повинні рятувати її. Вона жила в сфері музики. Ви це зробите?

Антон Сигізмундович вклоняється. Він на