Дмитро Михайлович Кешеля - Колиска сонця

— А не побоялися, земля ж Чонгарі!? — спитав лукаво Запотічний.

— Боятися треба підступного чоловіка і злодія. А за Чонгарі скажу вам таке, — Махнюк наче й не говорив, а сіяв — спокійно, розважливо. — Хіба небеса комусь належать, хіба сонце не для всіх однаково світить? Отак і земля тепер — ори її, сій, жни.

— Але ж інші бояться Чонгарі, вірять, що повернеться, а ви? — не здавав своєї Запотічний.

— Людино добра, що мені пан? Хіба я з того світу на цю землю прийшов? Так само народився, як Чонгарі. У мене такі очі, такі руки, ноги, така ж червона кров, коли поріжуся. Чонгарі теж не приніс сюди землю із дна окіяну…

Люди зійшлися аж пополудні. Сходилися по одному, неохоче.

Запотічний дивився на гурт селян — благенька одежина, злякані очі, які за все життя так і не навчилися дивитися на людину сміливо, — і все зрозумів. Габель був правий. Тим більше, місяць тому у Грабівському обійстя кількох бідаків, які наважилися взяти газдівську землю, згоріли дотла. Люди мовчали, опустивши голови. Щось тяжке, невідоме давило багатостраждальні селянські плечі. Один тільки чоловік — худий, маленький, наїжачений, як когут — дивився на Запотічного чи то з викликом, чи то запитуюче. Знявши, як на похоронах, до блиску засмальцьовану шапку — певне, пошиту ще вік тому — він нетерпеливо перебирав по ній пальцями. Стоячи поруч Махнюка, який, зіпершись на плуга, з-під примружених повік дивився на своїх односельчан, Запотічний думав, із чого почати розмову, як сколихнути цей закам’янілий натовп.

Підійшов до чоловіка, який тримав у руках облізлу шапку, і спитав.

— Як ваше прізвище?

— Каліка Симко Митрович, прошу пане! — виструнчився по-військовому чоловічок.

— З таким прізвищем йому б давно уже в землі лежати, а він, видите, ще топче її, — уколов добродушно Махнюк.

Легкий смішок пробіг натовпом.

— Так от, товаришу Каліка, від кого дісталась вам ця шапка?

Симко перелякано притис свій скарб до серця і заблимав очицями: куди б утекти.

— Не бійтеся, — заспокоїв Запотічний, — на ваше багатство я ока не гострю.

Каліка полегшено зітхнув і, знову виструнчившись, випалив, як з кулемета:

— Прошу пане, цю шапку мені подарував нянько, а йому мій прощений дідико, а дідикові, прощений прадідико, який, говорять, дістав її від свого брата, а брат…

— Досить, досить! — перепинив його Запотічний.

— Прошу пане, я тільки чисту, як сльозиця, правду, — приклав знову руку до серця Симко і вклонився.

— Мені перед цим говорили, що влада у вас тут так часто мінялася, як погода у березні.

— Правду маєте, паночку, ой правду маєте, я на своїм віку сам пережив і австріяків, і румунів, і чехів, і мадярів, — заторохтів Симко.

— Не називайте мене тільки паном, — сказав Запотічний. — Я такий як і ви — рівний із вами.

— Йой, таке говорите, яка я вам рівня? — щиро здивувався Симко.

— Правду мовить, — озвався знову Махнюк. — Хіба Каліка здоровому чоловікові рівня?

Хтось реготнув. Настороженість, недовіра і страх, що міцно тримались людей, почали помалу відходити.

— Так ось, — продовжував Запотічний, — влади мінялись, а дірява шапка так само залишилась на вашій голові. Кому яке діло, що Каліка обідраний і голодний.

— Йой, богонько би вам дав здоров’ячко, правду маєте, солоденький, як у воду дивитесь, — проторохтів Симко.

— Так ось, товаришу Каліка, дамо вам нову одіж і шапку, — Запотічний говорив без тіні жарту.

— Про що говорите? — здивувався хтось у натовпі. — Симко проп’є її у першій корчмі.

— Aну, хто там пискає! — випнув півнячі груди Каліка і взявся руками за піджак. Цей скарб був теж не дорожчий від шапки. Одна половина піджака була пошита із домотканого грубого полотна, друга — певне, із шматка верети, а рукави — із чогось геть благенького.

— Вийди лишень, сміляку, сюди, за корчму тобі заплачу! — почав ладнатись усерйоз до бійки Каліка, знімаючи піджак.

Але одна рука, як на біду, замоталась. Симко рвонув на собі піджак, шви тріснули, і правий рукав зателіпався на одній нитці. Каліка схопився за лікоть і чкурнув у гурт. Натовп захлинався від сміху.

«Тепер розмова піде легше і веселіше», — подумав Запотічний.

Коли сміх і перемови стихли, сказав:

— Люди добрі, із давніх віків у серцях наших батьків жило святе почуття до землі. Про чоловіка і судили по тому, як було оброблене його поле. А тут десятки гектарів землі перестоюють. Радянська влада дала вам цю землю, вона ваша… Чого ж ви чекаєте?

— А зрозуміти так, — наперед вийшов вусатий Когутич. — Ви думаєте, у нас душа не болить, — почав бити себе в груди. — Хто з нас, батьків, дідів наших, не мріяв мати тут бодай сотинку землі? Дивіться, — Когутич підняв з-під ніг грудку землі, підніс її до очей. — Та це ж золото, а не земля. От я її зорю, а на другий день наділять на цвинтарі.

— Хто це вам говорив?

— Як хто?! — вигукнув Когутич. — Чонгарієві сини скількох людей уже перестрівали у лісі, грозили, хто візьме на їх полі, — голова з пліч. Он на тому тижні і бабу Федорку перестріли.

— Ой так, так, людоньки солодкі, — засокорила маленька жилава бабуся. — Аби ’ м сонця божого не виділа. Хмиз я збирала. Аж лиш виджу, іде Шоні до мене із лєворвером. Так і каже: «Переповіште,[3] хто на наше рукою посягне, голову відотнемо».

— А ви, Федорко, людей не страшіть, — вмить осмілів Каліка. — Ви ліпше розкажіть, як торгуєте у вароші,[4] а гроші