Маргарет Мадзантіні - Не йди

вже залягли тоненькі мережива зморщок. У неї було хворобливе обличчя, судячи з кожного клаптика її шкіри. Та з очей, з ніздрів, з щілини, що відокремлювала верхню губу від нижньої, – звідусіль, звідки пробивався її внутрішній подих, було чути тихий невразливий заклик, неначе вітер, що ввірвався в хащі лісу.

– Як тебе звати?

– Італія.

Я сприйняв це незвичайне ім’я з посмішкою.

– Слухай, Італіє, – сказав я, – мені дуже прикро… – Я запхнув руку в кишеню. – Я хотів вибачитися перед тобою. Я був п’яним.

– Я піду, інакше розтануть заморожені продукти. – Вона відвела погляд до однієї зі своїх торб, які так і не поставила на землю.

– Я допоможу тобі. – І я вже нахилився, щоб узяти їх у неї з рук. Та вона нізащо не хотіла відпускати їх.

– Вони не важкі.

– Будь ласка, – прошепотів я, – будь ласка.

У її очах більше не було нічого. Була та відсутність, яку я вже бачив, вона немовби відмовилася від усіх бажань. Долонями я відчув піт, що залишився від її долонь на ручках сумок. Ми зійшли тими іржавими сходами до самого насипу. Вона відчинила двері, а я захряснув їх за нашими спинами. Усе було оповито тією самою безпорадністю, квітчаста ряднина на диванчику, постер із мавпою, що тримала в лапах пляшечку, той же запах білил і отрути. Я відчув якийсь зсув, що м’якою й гарячою масою просочувався мені під мозкову оболонку. Сексуальний імпульс не поспішав, я був кволим, млявим. Я поставив сумки на підлогу, під стіл закотилася банка пива. Вона не нахилилася по неї. Стояла, притулившись до стіни, і дивилася у вікно між ламелями жалюзі. Я попустив краватку, яйця наче поважчали в мене між ногами, почуття було неприємне. Цього разу я взяв її ззаду. Її очі змушували мене замислюватися, і, врешті-решт, це була моя справа, як і що робити. Я хотів відчувати її реберця, потилицю. Можливо, я подряпав їй спину, не зміг уникнути цього. Потім я поліз у кишеню штанів по гаманець. Я поклав гроші на стіл.

– Це за розморожені продукти…

Вона не відповіла нічого, Анджело, вочевидь, мені вдалося образити її.

Твоя мама була в садку з Рафаеллою, улітку вона орендувала котедж на пляжі, неподалік від нас. Вони сміялися. Я нахилився й ледве доторкнувся губами Ельзиної щоки. Вона сиділа в шезлонгу, рукою провела мені по волоссю. Я одразу ж відхитнувся. Боявся, що помітить на мені чужий запах.

Рафаелла підвелася:

– Піду я, бо обіцяла Ґабрі принести свого мусу.

Більшу половину дня вона проводила у воді з шапочкою для плавання на голові. Вона колихалася за кілька метрів від берега, в очікуванні, що хтось на пляжі теж вирішить поплавати. Кілька змахів, і вона опинялася перед тобою, неначе поплавище. Їй дуже подобалося базікати на молу, могла розповісти безліч історій, бо безупинно подорожувала. Ельза синіла від холоду біля неї. А от Рафаелла не потерпала від холоду, її купальник не висихав навіть після заходу сонця.

Я затримав свій погляд на її товстеньких стегнах без усякої причини. Вона обеззброїла мене з притаманною їй іронією. Засміялася.

– Що вдієш? – сказала вона, киваючи в бік Ельзи. – Подруги худеньких завжди товстенькі. – Узяла своє парео. – Ти такий блідий, Тімо, чому б тобі не позасмагати?

Вона померла три роки тому, ти це знаєш. Я двічі робив їй операцію. Першу на груді, а другу на череві, розрізав і зашив, це тривало півгодини. Я зробив це, тому що вона була нашою подругою, хоча й знав, що надії не було. Після першої операції вона не ходила перевірятися, поїхала в Узбекистан. Дала можливість своїй саркомі метастазувати безперешкодно. Вона була терплячою жінкою, Рафаелла не заважала жити іншим. У ті часи, звісно, у неї не було ніякого раку. У неї була пара сабо, які нестерпно гуркотіли, коли вона йшла брукованою доріжкою. Я з нетерпінням чекав, доки цей обридливий гуркіт не стихне, коли вона перейде на пісок.

Ельзині ступні по щиколотки висунулися за шезлонг. Я сів поряд і почав погладжувати її. Мої руки доходили їй до колін, у неї була гладка шкіра з ароматом крему після засмаги. Щоразу, коли я приїздив до неї на море, щоразу, коли я думав про цей приїзд, я був щасливий. Зараз я був тут, сидячи в ногах коло її шезлонга, та мені не було весело. У мене було якесь незадоволення. Те, на що я чекав, не наставало. Дрібниці її забудькуватості: нічого свіжого в холодильнику, мої плавки покинуті вицвітати в кутку, під сонцем, після останнього купання, моя улюблена сорочка ще не випрасувана. Та перш за все сама Ельза з її незворушним виглядом. Я не відчував, що на мене чекають, що мене кохають. Це було несправедливо. Ельза кохала мене з тією ж розсудливістю, до якої я її схилив, тому що вона, без сумніву, була палкішою за мене. Заради кохання вона пристосувалася до моїх уповільнених рефлексів. Тоді як я після смерті тата почав деградувати. Я відчував невпевненість, внутрішні протести, на які не звертав уваги в роки юнацтва, почали з’являтися знов. І я очікував, що вона, котра була всією моєю родиною, зверне увагу на мене. Але твоя мама, Анджело, ніколи не любила слабких, і, на жаль, я це знав, саме за це я її вибрав. Я погладжував їй ноги, та не відчував у неї трепету. Мені залишався лише слабкуватий запах її крему після засмаги. Я кохав її, але вже був не в змозі притягати до себе її увагу. Я кохав її, а проте їздив на околицю, до тієї кістлявої жінки. Вона не розчаровувала мене, у неї не було плотських спогадів. Я займався сексом із ніким. Під час