Надія Павлівна Гуменюк - Квіти на снігу

Паморозь, морозяний візерунок на шибці. ">[9] на вікні… І хтось, худющий, блідий і змучений кашлем, дивився на мене із замороженого скла печальними й затятими очима. Дивився й ледь чутно вимовляв пошерхлими вустами рядки, що приходили невідь звідки й чому. Хтось, хто ще недавно був прохідником рудні імені Олександра Матросова… Хтось дуже небезпечний для бригади комуністичної праці… Завжди самотній… Завжди готовий до втечі… Як же його звати? Авдій… Авдій? Чи Авель?.. Зрештою, яке це має значення?.. Авдій… Авель… Усе міняється, й нічого не минає… Все на круги повернеться свої…

– Ну от я й повернувся. Мусів побачити свої Залісці. І ту криницю. І її могилку… А знаєш, що я оце подумав? Це Всевишній послав мене, Авеля, сюди, щоб урятувати тебе, зеленоока. Так, як колись послав мандрівного евенка до мене. Уже ранок просіюється крізь скло, зараз ти прокинешся. І, може, у цьому й буде головний сенс мого повернення.

Та чого ж ти так вчепилася в ту торбу? Що там у тебе? Дай-но подивитися. Раптом хоч якийсь документик знайду. Так-с, косметичка, гаманець, хусточка… Підзорна труба? Навіщо вона тобі? А-а-а, це ж креслярський футляр. То, може, ти на інженера вчишся? Професія зараз, як кажуть, не вельми престижна, але, думаю, скоро настане час, коли на інженерів буде великий попит. Отож ти не помилилася. А тут? Що це? Зошит із конспектами? Ні, не конспекти, скоріше щоденник. Точно щоденник. Ого-го, скільки писано-переписано! Що ж ти, зеленоока, пережити мала, щоб стільки паперу списати?

ІІ. Янгол у сірому
1

Цей чоловік із рубцем над лівим оком сказав, що його звати Авелем. А мене? Як не силкуюся, а пригадати не можу. Тому й вдаю, що сплю. Бо що я йому скажу? Що з мене хтось витрусив усеньку пам’ять, як борошно з решета? Ось закінчиться ніч, і все в моїй голові налагодиться. Мусить налагодитися. А поки що вона розколюється від болю. Що то за зошит в Авелевих руках? Десь я такий уже бачила – синій із білими хмаринками по верхньому краю. Дивно, імені свого пригадати не можу, а зошита впізнала…

«Олена Василівна вигукнула: “Ой, яка лялечка! Справжня Барбі!” Бабуся аж заплакала: “Янгелятко! Янгеляточко!” Не знаю, що всім більше сподобалося: мої білі кучерики, сукенка чи вірші. Думаю, що сукенка. Вона така блакитна й розкішна, з великим бантом на спинці, як у Мальвіни. Цю сукенку тьотя Оля, мамина подруга, привезла аж із Німеччини. Мама каже, вона там знайшла собі багатого німця й тепер може всім робити гарні подарунки. А кучерики в мене не білі. То їх мамуся так вибілила перекисом водню, щоб я була більше на неї схожа. І публіка, каже мама, більше полюбляє білявочок. Мені плескали в долоні довго-довго, довше за всіх…»

«Я повернулася з обласного конкурсу. Там мені подарували великого кота Матроскіна. Насправді це не кіт, а м’яка іграшка. Її скопіювали з кота Матроскіна з мультфільму про Простоквашино. І ще я привезла диплом за перше місце в поетичному конкурсі. Я читала, як справжня артистка. Мене, маму й Матроскіна сфоткали для газети. І вірші взяли. Сказали, що надрукують, бо, як для четвертокласниці, це дуже серйозні вірші. На конкурсі також говорили, що я подаю великі надії».

«Мама купила аж двадцять газет. Роздала їх усім своїм знайомим. Олена Василівна сказала, що я мамина копія й справжній талант. Мама дуже тішиться. І бабуся також».

«І чого я весь час щось малякаю? Навіть на уроці часом замість того, щоб писати, ручкою малюю. Олена Василівна сказала мамі, що мене треба було б записати до художньої школи. Мама спочатку страшенно засмутилася, а тоді розсердилася й сказала: “Нізащо! Тільки через мій труп!” Я не хочу через мамин труп! Труп – це коли помирають. А я не хочу, щоб мама померла. А мамуся дуже не хоче, щоб я калякала-малякала все життя, як мій тато. Тато – художник-невдаха. Він живе в іншому місті, там, де мама колись навчалася. У нього навіть своєї квартири немає, тільки майстерня в якомусь підвалі. Хіба бувають художні майстерні в підвалах? Мама каже, що так, і він у ній не тільки малює, але й живе. А ще тато й пальцем не ворухнув для мого виховання. У мені мамині гени, а не татові. Тому вона й не хоче записувати мене до художньої школи. Я буду поетесою».

«Який сором! Я збилася… Збилася…. Збилася… Читала вірш і раптом забула слово. Воно випурхнуло з пам’яті, як горобець – із кубелечка. Залишилася тільки чорна холодна дірочка страху в голові. Який сором!.. Ми з мамою на тиждень їздили до Туреччини. За туристичною путівкою. Бо в туристичній фірмі працює тато маминої студентки. Цей вірш про враження від поїздки. Мама каже, що мандрівки завжди повинні надихати поетів на створення нових віршів.

І от я збилася. Усі дивилися на мене, а я мовчала. Бридкі холодні краплі поту повзли спиною, як слимаки, я навіть відчувала, як між моїми ребрами залишаються крапельки слимачого слизу. Мені здавалося, що завіса зараз упаде на мою діряву голову, сцена провалиться, а глядачі засміють мене, затупають ногами. І тоді я заплющила очі, набрала повні легені повітря й продекламувала наугад. “Кипариси, як храми величні, / нам з тобою назустріч біжать. / Крізь чалму на дівочому личку / карі очі, як зорі, горять”. Хтось у залі противно хіхікнув, хтось голосно засміявся. Мамині вуста стали тонкими,