Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояки Швейка

Матушич пішов до капітана Заґнера і доповів, що з кадетом Біґлером діються дивовижні речі.

— Мабуть, це не після коньяку, — сказав він, — це більше скидається на холеру. Кадет Біґлер пив на всіх станціях воду. В Мошоні я бачив, як він…

— Ну, холера так швидко не розвивається, Матушичу. Скажіть пану докторові, він у сусідньому купе, хай подивиться на нього.

До батальйону був призначений військовий лікар, старий медик і член корпорації буршів Вельфер. Він вмів пити, фехтувати і притому знав медицину, як свою власну кишеню. Скінчив медичні факультети в різних університетських містах Австро-Угорщини, практику відбув у найрізноманітніших лікарнях, але докторату не захищав попросту з тієї причини, що в духівниці, яку залишив його дядько своїм спадкоємцям, була умова, щоб студентові медицини Фрідріхові Вельферу виплачувати річну стипендію до того часу, поки Фрідріх Вельфер не дістане лікарського диплома.

Ця стипендія була майже у чотири рази більша, ніж платня шпитального асистента у лікарні. Тому MUC[44] Фрідріх Вельфер чесно намагався віддалити присвоєння йому ступеня доктора медичних наук до якнайдальшого часу.

Спадкоємці зі шкури вискакували, називали його пришелепою, робили спроби накинути йому багату наречену, аби тільки його позбутися. Але він, MUC Фрідріх Вельфер, член, мабуть, дванадцяти товариств буршів{22}, ще більше їх розлютив: видав кілька збірок дуже добрих віршів у Відні, в Ляйпціґу, в Берліні. Друкувався у тижневику «Simplicissimus»{23} і спокійно вчився далі: йому не свербіло.

Але прийшла війна і підступно напала ззаду на MUC Фрідріха Вельфера. Поета, автора збірок «Lachende Lieder», «Krug und Wissenschaft» і «Märchen und Parabeln»[45], безцеремонно потягнули на війну, а один спадкоємець з військового міністерства доклав усіх зусиль, аби безтурботний Фрідріх Вельфер захистив «воєнний докторат». Зробив його письмово. Дістав цілу низку питань, на які повинен був відповісти, але він на всі відповів стереотипно: «Lecken Sie mir Arsch»[46]. За три дні полковник його повідомив, що Фрідріх Вельфер дістав диплом доктора медичних наук. Він давно вже дозрів, щоб дістати ступінь доктора, і головний штабний лікар призначає його до додаткового лазарету. Від його поведінки тепер залежатиме швидке просування по службі, і хоч він, як це відомо, в різних університетських містах мав поєдинки з офіцерами, то тепер, під час війни, такі речі забуваються.

Автор збірки поезій «Дзбанок і наука», зціпивши уста, пішов служити.

Після ствердження кількох випадків, що він ставився до солдатів-пацієнтів надзвичайно ліберально, розтягуючи, скільки можна було, їхнє перебування в лазареті, наперекір гаслу дня: «Вилежуватись і здихати в лазареті або вилежуватись і здихати в окопах — все одно здихати», доктора Вельфера послали з одинадцятим маршбатальйоном на фронт.

Кадрові офіцери в полку дивились на нього, як на щось неповноцінне, меншевартісне. Офіцери запасу також не звертали на нього уваги. Не приятелювали з ним, щоб не поглиблювати прірви між собою і кадровиками.

Капітан Заґнер, зрозуміло, вважав себе чимсь незрівнянно вищим від цього колишнього MUC, який порубав шаблею в часи свого довготривалого навчання кількох офіцерів. Коли доктор Вельфер — «військовий доктор» — пройшов повз Заґнера, той навіть не глянув на нього і далі говорив з надпоручником Лукашем про щось зовсім не важливе. Аби щось сказати, він раптом заговорив про вирощування гарбузів біля Будапешта. А надпоручник Лукаш при цьому згадав, як він на третьому році навчання в кадетському корпусі з кількома товаришами «з цивільних» їздив на Словаччину. Там їм довелося побувати в одного євангелічного пастора, словака. Той їм подав до свинячої печені січений, як капуста, гарбуз, а потім, наливши вина, сказав:

Гарбуз, свиня

потребує вина,

а він, Лукаш, страшно образився[47].

— В цьому Будапешті ми побачимо небагато, — сказав капітан Заґнер, — везуть нас якось в об’їзд. Згідно з маршрутом, ми тут стоятимемо лише дві години.

— Думаю, що будуть переформовувати вагони, — відповів надпоручник Лукаш, — а нас приймуть на сортувальну станцію «Transport Militär Вahnhof».

До них підійшов «військовий доктор» Вельфер.

— Нічого страшного, — сказав усміхаючись. — Панове, які мають претензії з часом стати офіцерами армії і які ще в Бруцькому клубі нахвалялися своїми стратегічно історичними знаннями, мали б дістати попередження, що небезпечно одним махом з’їсти цілий пакунок солодощів, які їм матуся посилає на фронт. Кадет Біґлер, з моменту виїзду з Брука, проковтнув, як він мені признався, тридцять трубочок з кремом, але на всіх вокзалах пив тільки переварену воду. Це нагадує мені, пане капітане, вірш Шіллера «Wer sagt von…»[48]

— Слухайте, докторе, — перепинив його капітан Заґнер. — Тут йдеться не про Шіллера. Що з кадетом Біґлером?

«Військовий доктор» Вельфер усміхнувся.

— Кандидат на офіцерський чин, ваш кадет Біґлер, обісрався. Це не холера і не дизентерія, а звичайнісінький собі розлад шлунка. Ваш пан кандидат на офіцерський чин випив більше, ніж варто було, коньяку і наробив у штани. Але, мабуть, він обробився б і без коньяку, бо зжерти стільки трубочок з кремом, які йому надіслали з дому!… Це — дитина… В клубі, як я пам’ятаю, пив завжди лише чвертку вина. Він абстинент…

Доктор Вельфер сплюнув.

— Купував собі лінцські тістечка.

— Отже, нічого серйозного? — перепитав капітан Заґнер. — Але коли б це рознеслося…

Надпоручник Лукаш встав і сказав Заґнерові:

— Спасибі за такого командира взводу.

— Я допоміг йому підвестися на ноги, — сказав Вельфер, безнастанно усміхаючись, — хай пан командир батальйону дасть дальші розпорядження… Тобто, я відішлю кадета Біґлера в лазарет… видам посвідку, що у нього дизентерія. Тяжкий випадок дизентерії. Ізоляція… Кадета Біґлера покладуть до інфекційного барака…

— Я не сумніваюся, — продовжував Вельфер з цією ж самою непристойною усмішкою, — що так краще. Бо одна справа кадет, хворий на червінку, а інша — обкаляний кадет.

Капітан Заґнер звернувся до свого приятеля Лукаша чисто офіційним тоном:

— Пане надпоручнику, кадет Біґлер з вашої роти захворів на дизентерію і залишиться під лікарським доглядом у Будапешті.

Капітанові Заґнеру здалося, що Вельфер притамовує сміх, але, коли він на нього поглянув, «військовий доктор» мав на диво байдужий вираз обличчя.

— Отже, все в порядку, пане капітане, — відповів Вельфер спокійно, — кандидат на офіцерський… — Він махнув рукою: — При дизентерії кожен може накласти у штани.

І так сталося, що відважного кадета Біґлера відвезли у військову ізоляційну лікарню в Уй-Буда.

Його закаляні штани загубилися у вирі світової війни. Мрії про великі перемоги були замкнені в одній з лазаретних палат ізоляційних бараків.

Коли кадет Біґлер довідався, що в нього червінка, він захопився. «Поранений чи хворий — яка тут різниця. Адже це сталося за найяснішого монарха, при виконанні своїх обов’язків».

В лазареті з ним трапилася