Анрі Ален-Фурньє - Великий Мольн

і хвилини, щоб обстежити дім: треба було хутенько поснідати привезеними в човнах холодними харчами, — це не дуже відповідало порі року, та, мабуть, на цьому наполягли діти, — і якнайшвидше повертатися назад до замку.

Побачивши, що панна де Гале збирається вийти, Мольн підійшов до неї й, мовби відповідаючи на її слова, сказав:

— А мені більше подобається ім'я, яке дав вам я.

— Яке ж це ім'я? — спитала дівчина так само поважно.

Але Мольн злякався, що бовкнув дурницю, і не відповів.

— Мене звати Огюстен Мольн, я ще ходжу до школи.

— О, ви ще ходите до школи! — сказала дівчина.

Вони розмовляли ще з хвилину — розмовляли неквапливо й радісно, наче друзі. Потім дівчина ніби змінилась. Тепер вона не була вже така гордовита й поважна, як раніше, але її щось непокоїло. Здавалося, вона наперед боялася того, що збирався сказати Мольн. Івонна йшла поряд з ним і вся тремтіла, мов ластівка, яка на мить сіла на землю, але вже нетерпеливиться знову шугнути в небо.

— Навіщо? Навіщо? — тихо відповідала вона на все, що їй казав Мольн.

Та коли він посміливішав і попрохав дозволу якогось дня знову прийти до цього чудового маєтку, Івонна відповіла просто:

— Я чекатиму вас.

Вони підходили до пристані. Івонна раптом зупинилася й задумливо мовила:

— Ми поводимося, мов діти. Це безглуздо. Тепер нам не слід сідати в один човен. Прощавайте. І не йдіть слідом за мною.

Мольн якусь мить стояв розгублений, дивлячись, як вона віддаляється від нього. Потім він теж пішов до причалу. І тоді Івонна зупинилась, обернулася до Мольна, здалеку подивилася на нього, — тепер вона вперше дивилася довго й уважно, — й загубилася в юрмі гостей. Невже це був останній знак прощання? Чи заборона проводжати її? А може, вона хотіла ще щось йому сказати?..

Коли всі повернулися до маєтку, на великому, трохи похилому моріжку позад стаєнь почалися перегони поні. Це була остання частина свята. Всі сподівалися, що наречені приїдуть вчасно й будуть присутні на перегонах, а Франц особисто керуватиме змаганнями.

Але довелося починати без нього. Хлопчики в жокейських костюмах вели баских поні, прикрашених стрічками; дівчатка, вдягнені наїзницями, — одряхлілих слухняних тварин. Не стихали веселий гамір та дитячий сміх, дехто бився об заклад, і лунали довгі удари дзвона; тим часом зелений, дбайливо підстрижений моріг став схожий на поле іподрому в мініатюрі.

Мольн упізнав Даніеля й тих дівчаток у капелюшках з пір'ям, яких він здибав на алеї парку… Але самих перегонів він уже не бачив — думав тільки про одне: розшукати в натовпі любий капелюшик з трояндами й довгий коричневий плащ. Одначе панна де Гале не з'являлась. Він шукав її ще й ще, аж поки удари дзвона й радісні крики сповістили про кінець перегонів. Перемогла маленька дівчинка на старій білій кобилиці. Вона врочисто об'їхала поле, і султан її капелюшка маяв на вітрі.

Потім настала тиша. Ігри скінчилися, а Франца й досі не було. Гості трохи повагалися, порадились, а тоді гуртиками розійшлися по своїх кімнатах і в тривожній мовчанці стали чекати приїзду молодих.

Розділ шістнадцятий

ФРАНЦ ДЕ ГАЛЕ

Перегони скінчилися надто рано. Було пів на п'яту й надворі ще не стемніло, коли Мольн, ще не отямившись від усього, що сталося цього чудового дня, знову опинився в своїй кімнаті. Він сів біля столу й почав чекати вечері та закінчення свята.

Знову, як і першої ночі, звіявся вітрюган. Він то шумів, наче потік, то рокотав, наче водоспад. Час від часу в каміні стукотіла заслінка. Вперше за все свято Мольн відчув невиразну тривогу. Така тривога нерідко поймає людину наприкінці надто радісних днів. Йому хотілося розвести вогонь у каміні, але заіржавіла заслінка не висувалася. Тоді він заходився наводити лад у кімнаті: порозвішував ошатні костюми, порозставляв під стінами перекинуті стільці, ніби збирався жити тут тривалий час.

Проте Огюстен не забував, що він мас бути готовим у будь-яку хвилину вирушити додому, тому приготував і склав на стільці свій дорожній одяг: школярську блузу й решту речей, — а під стілець засунув підковані брудні черевики.

Потім знову сів і, відчувши деякий спокій, окинув поглядом своє прибране житло.

По шибках вікна, повернутого на каретне подвір'я і ялиновий ліс, час від часу краплі дощу креслили лінії. Мольн дивився на розставлені по місцях речі й знову почував себе-щасливим. Ось він сидить тут, таємничий прибулець, посеред цього незнаного світу, в кімнаті, яку сам для себе вибрав. Те, чого він досяг, перевершило всі сподівання. Огюстен згадував обвіяне вітром дівоче обличчя — і його охоплювала невимовна радість.

Поки Мольн отак сидів і марив наяву, в кімнаті споночіло, але він і не подумав засвітити свічку. Раптовий порив вітру вдарив дверима сусідньої кімнати, до якої був вхід з його кімнати і вікна якої теж виходили на каретне подвір'я. Хлопець підвівся й пішов зачинити двері; раптом він помітив, що з тієї кімнати цідиться тьмяне світло, наче там на столі горить свічка. Він просунув голову в прочинені двері. В кімнаті хтось був. Мабуть, незнайомець проник сюди крізь вікно й тепер снував сюди-туди ледь чутного ходою. Наскільки Мольн міг розгледіти в сутіні, це був іще зовсім юний хлопець. Простоволосий, у широкій накидці, він ходив і ходив, мовби ошалівши від нестерпного болю. В розчинене навстіж вікно вривався вітер і здіймав угору його накидку; щоразу, коли юнак опинявся на світлі, видно було, як блищать позолочені ґудзики на його сурдуті.

Юнак щось насвистував крізь зуби, якусь матроську пісеньку, схожу на ті, що їх наспівують у корчмах моряки й дівчата, звеселяючи собі серця…

Ось він зупинився на мить, схилився над столом і почав нишпорити в якійсь коробці, викидаючи з неї аркуші паперу… В мерехтінні світла Мольн побачив тонкий профіль, орлиний ніс, безвусе обличчя під пишним чубом, зачесаним набік.

Юнак перестав свистіти. Дуже блідий, з напіврозтуленим ротом, він, здавалося, насилу переводив дух, мов людина, яку вразили безжальним ударом у самісіньке серце.

Мольн розгубився, не знаючи, сховатися йому чи підійти до юнака, співчутливо, по-дружньому покласти йому руку на плече й заговорити до нього. Але незнайомець уже підвів голову й побачив Мольна. Якусь мить він міряв його очима, потім підійшов до нього й мовив, намагаючись надати своєму голосові рішучості:

— Добродію, я вас не знаю, але я радий бачити вас. А що ви опинилися тут, то саме вам я й поясню… Тож слухайте!..

Здавалося, юнак зовсім розгубився. Сказавши: «Тож слухайте!» — він