Анджей Сапковський - Відьмак. Час Погорди

Погода сприяє землеробам, а врожай має бути непоганий… Так, погода на диво добра. Сонце гріє, шуліки дощик виглядають дарма… А Яруга в Дол Анґра дуже мілка… Легко її перейти вбрід. В обидва боки.

— Чому Дол Анґра?

— Сподіваюся, — банкір погладив бороду, окинувши чародійку швидким поглядом, — що можу тобі довіряти?

— Завжди міг, Джанкарді. Й нічого не змінилося.

— Дол Анґра, — повільно сказав ґном, — це Лирія й Едірн, які є у військовому союзі із Темерією. Ти ж не вважаєш, що Фольтест, який купує човни, має намір скористатися ними сам?

— Ні, — повільно сказала чародійка, — Не вважаю. Дякую за інформацію, Мольнаре. Хтозна, може, ти й правий? Може, на з’їзді нам і справді вдасться вплинути на долю світу й людей, які в цьому світі мешкають?

— Не забудьте про ґномів, — пирхнув Джанкарді. — Й про їхні банки.

— Намагатимемося. І якщо ми вже про це…

— Слухаю тебе уважно.

— Маю витрати, Мольнаре. А якщо зніму щось із рахунків у Вівальді, знову хтось може втопитися, тож…

— Йеннефер, — перебив ґном, — ти маєш у мене необмежений кредит. Погром у Венґерберзі був дуже давно. Може, ти забула, але я не забуду ніколи. Ніхто з родини Джанкарді не забуде. Скільки тобі треба?

— Тисячу п’ятсот темерійських оренів, переказом на філіал Джанкарді в Елландері, на рахунок храму Мелітеле.

— Зроблено. Хороший переказ, гроші для храмів не оподатковуються. Що ще?

— Скільки коштує річна оплата в школі в Аретузі?

Цірі нашорошила вуха.

— Тисяча двісті новіградських крон, — сказав Джанкарді. — Для нової адептки — ще й сплата зарахування у школу, десь біля двохсот.

— Подорожчало, зараза.

— Усе подорожчало. Адепткам не жаліють нічого, живуть в Аретузі наче принцеси. А з них половина міста живе: кравці, шевці, цукерниці, постачальники…

— Знаю. Сплати дві тисячі на рахунок школи. Анонімно. Із зазначенням, що йдеться про зарахування до школи й завдаток на оплату… За одну адептку.

Ґном відклав перо, глянув на Цірі, посміхнувся із розумінням. Цірі, вдаючи, що гортає книгу, слухала уважно.

— Це все, Йеннефер?

— Ще триста новіградських крон для мене, готівкою. Для з’їзду на Танедді я потребуватиму принаймні три сукні.

— Навіщо тобі готівка? Я тобі банківський чек дам. На п’ятсот. Ціни імпортованих тканин також холерно зросли, а ти ж не одягаєшся у вовну й льон. А якщо ти чогось потребуєш, для себе чи для майбутньої адептки школи в Аретузі, мої лавки й склади — відчинені.

— Дякую. На який відсоток ми домовимося?

— Відсоток, — ґном підвів голову, — ти заплатила родині Джанкарді авансом, Йеннефер. Під час погрому у Венґерберзі. Не будемо вже про те говорити.

— Я таких боргів не люблю, Мольнаре.

— Як і я. Але я — купець, ґном справи. Я знаю, що таке зобов’язання. Знаю його вартість. Повторюю, не будемо ми про те говорити. Справи, про які ти просила, можеш вважати залагодженими. Справу, про яку ти не просила, — також.

Йеннефер підвела брів.

— Один близький тобі відьмак, — захихотів Джанкарді, — нещодавно відвідав місто Доріан. Доповіли мені, що він заборгував там лихварю сто крон. Лихвар працює на мене. Я скасую той борг, Йеннефер.

Чародійка глянула на Цірі, сильно скривила губи.

— Мольнаре, — сказала холодно, — не пхай пальців у ті двері, бо в них завіси попсувалися. Сумніваюся, щоб він усе ще вважав мене близькою, а якщо довідається про скасування боргу, то зненавидить мене повністю. Ти ж його знаєш, він має заскок на гонорі. Давно він був у Доріані?

— Якихось днів десять тому. Потім бачили його в Малій Балці. Звідти, як мені доповідали, поїхав він у Гірундум, бо мав доручення від тамтешніх фермерів. Як завжди, якась потвора для убивства…

— А за вбивство, як завжди, заплатять йому гроші, — голос Йеннефер трохи змінився. — Яких, як завжди, ледь вистачить на сплату лікування, якщо потвора його зачепить. Як завжди. Якщо ти й справді хочеш щось для мене зробити, Мольнаре, то підключися до цього. Сконтакутй з фермерами із Гірундума й підвищи нагороду. Так, аби він мав за що жити.

— Як завжди, — пирхнув Джанкарді. — А якщо він нарешті про це довідається?

Йеннефер глипнула на Цірі, яка приглядалася і прислухалася, навіть не намагаючись удавати зацікавленість «Psyhologus».

— А від кого, — процідила вона, — він мав би про те довідатися?

Цірі відвела погляд. Ґном посміхнувся зі значенням, погладив бороду.

— Перш ніж подасися на Танедд, виберешся до Гірундуму? Випадково, зрозуміло?

— Ні, — чародійка відвернулася. — Не виберуся. Змінимо тему, Мольнаре.

Джанкарді знову погладив бороду, глянув на Цірі. Цірі опустила голову, закашлялася і закрутилася на стільці.

— Слушно, — підтвердив. — Час змінити тему. Але твоя підопічна, схоже, нудиться за книжкою… і нашою розмовою. А те, про що я зараз хотів би із тобою порозмовляти, знудить її ще більше, як я підозрюю… Долі світу, долі ґномів цього світу, долі їхніх банків — яка ж це нудна тема для молодих дівчат, майбутніх студенток Аретузи… Випусти її трохи з-під крил, Йеннефер. Нехай пройдеться містом…

— Ой, так! — крикнула Цірі.

Чародійка обурилася і відкрила рота, аби запротестувати, але раптом змінила намір. Цірі не була впевненою, але їй здалося, що вплив на те мало незначне підморгування, що супроводжувало пропозицію банкіра.

— Нехай-но собі дівчина подивиться на чарівні красоти старовинного міста Горс Велен, — додав Джанкарді, широко посміхаючись. — Потрібно їй трохи свободи перед… Аретузою. А ми тут собі ще погомонимо про певні справи… гмм… особисті. Ні, я не пропоную, аби дівча ходило самотнє, хоча це й безпечне місто. Дам їй товариша й опікуна. Одного з моїх молодших клерків…

— Вибач, Мольнаре, — Йеннефер не відповіла на посмішку. — Але мені не здається, що в теперішні часи, навіть у такому безпечному місті, товариство ґнома…

— Мені б і в голову таке не прийшло, — обурився Джанкарді, — щоб це був ґном. Клерк, про якого я кажу, є сином шанованого купця, людини, так би мовити, на всю губу. А ти вважала, що я наймаю сюди тільки ґномів? Гей, Вільфлі! Поклич мені сюди Фабіо, швиденько!

— Цірі, — чародійка підійшла до неї, легенько нахилилася, — тільки без усіляких дурощів, щоб мені не було соромно. Й тримай перед клерком язика за зубами, розумієш? Пообіцяй мені, що зважатимеш на вчинки й слова. Не кивай. Обіцянки дають у повний голос.

— Я обіцяю, пані Йеннефер.

— Слідкуй інколи ще й за сонцем. У полудень повернешся. Пунктуально. А якщо… Ні, не думаю, щоб тебе хтось упізнав. Але якщо ти побачиш, що хтось занадто приглядається до тебе…

Чародійка сягнула до кишеньки, дістала невеличкий, позначений рунами хризопраз, відшліфований у формі клепсидри.

— Сховай його