Уляна Дудок - Львів. Пані. Панянки

жіночий сміх. Чомусь відчула себе приниженою цим недоречним екзаменом. Замовкла ображено. Сміх повторився. Тенор підскочив, щось тихо сказав і щільніше зачинив двері.

– Микола каже, що у вас і голос є. Проспівайте.

– Я не розумію… Це екзамен? Але я не готувалася до нього, я щойно з дороги, втомилася, у такому стані й «задовільно» не матиму!

– Ну-ну, заспокойтесь, будь ласка, сідайте. На фісгармонії ви граєте?

– Хіба і це входить у мою програму?

– Нічого, нічого. Сідайте і заграєте. Ви вмієте прясти на прядці?

– На прядці вмію.

– От і добре! Ви ногами перебирайте, як на прядці. Марія не витримала й розсміялася, усміхнувся й Марко Лукич, скованість, роздратування, напруга зникли. Підійшла до інструмента, почала перебирати ноти, пощастило – побачила романс для тріо «На севере диком», знайомий, колись співала. Але одразу поставила умову:

– Сама співати не стану. Панове нехай приєднуються, тенор з баритоном.

Проспівали чудово, наче репетирували разом. І два прекрасних чоловічих голоси наче взяли в оправу її сильне багате мецо-сопрано, не затьмарили, красу підкреслили. Шум за дверима став таким гучним, що Марія перестала грати. У кімнаті запанувала тиша, а за дверима тривала «вакханалія». Але, мабуть, це було звичним явищем, ні Кропивницький, ні Тобілевич не звертали уваги. Проте екзамен ще не закінчився.

– А все ж таки хотілося вас саму послухати, на що ви здатні.

Марія розсердилась, підійшла до фісгармонії і проспівала декілька гам, закінчивши sol. Оперний співак прийшов у захват, заплескав, підскочив, почав цілувати руки:

– Вам треба в оперу! Такий голос з’являється один раз на сто років! Та це злочин: мати такий голос і не співати, це дар від Бога, не смійте його ганьбити.

– Пане Стоян, не переманюйте нашу актрису, порядні люди так не роблять, – Микола Карпович накинувся на тенора. – У Марії Костянтинівни яскравий драматичний талант. Його не можна заривати в землю.

Своє слово вставив і Марко Лукич:

– Добре, побачимо вас, пані Хлистова, на сцені, у невеликій ролі. Завтра зустрінемося на репетиції.

Йшли знову непривітним коридором, ззаду – хихикання, перешіптування, злий високий голос промовив у спину досить чутно:

– Королева з Сандвічевих островів.

Це поставило останню крапку в настрої Марії, повернувшись до готелю і побачивши розібрані речі, вона розплакалася, розсердилася, наказала негайно все складати та збиратися в дорогу, вона тут не залишиться, у цьому вертепі, у цього злого Кропивницького, серед вульгарних жінок, у чужих помешканнях.

Тобілевич кинувся їй у ноги, почав молити не приймати поспішних рішень, затриматися хоч на одну виставу, доводив, що Марко Лукич – душа-людина і на нього не треба ображатися. Ганна Григорівна знову його підтримала, літній жінці не дуже хотілося знову збиратися в далеку путь. Після вечері Марія трохи заспокоїлася, домовилися, що Микола Карпович заїде за нею о десятій ранку й відвезе до репетиційного залу.

Але й другого дня Кропивницький намагався її принизити. Вона не знала, що то була його звичайна метода: запропонувати для початку найпоганішу роль. Він звелів Марії зіграти майже безсловесну роль старої баби Зачепихи у своїй власній драмі «Дай серцю волю, заведе в неволю».

Але тут уже обурився Тобілевич, схопив Марка Лукича під руку та силком запхнув до директорського кабінету, залишивши розгублену Марію віч-на-віч із акторами, які не ховаючись розглядали її петербурзьку сукню, модний, ще не виданий у цій провінції крій, незвичного вигляду капелюшок. Оглядали не соромлячись, як якусь тваринку в зоопарку. Одна з жінок розв’язно запитала:

– І що могло таку шляхетну пані привести до нашого театру? Невже теж лицедіяти кортить? От вам і блакитна кров!

Глузливий сміх перекрив суперечку, відгомін якої долітав до сцени.

Нарешті двері розчахнулися, з кабінету вийшов із розпашілим щасливим обличчям переможця Микола Карпович і звернувся до Марії:

– Все. Зараз угоду підпишемо. Гратимеш Наталку Полтавку, довів йому, що таланти треба берегти, плекати, догоджати їм. Ходімо до Кропивницького.

Кропивницький курив біля вікна.

– Микола за вас ручається, я не проти. Під яким прізвищем писатимемо вас в афіші? Хлистова – ви не ображайтеся – але не дуже звучить для сцени. Може, ваше дівоче прізвище?

Марії згадалися слова братової: «Ще не відомо, якою ти будеш актрисою, а у мене донька підростає, що має одне з тобою прізвище…» – і вона заперечно захитала головою.

Тобілевич знову прийшов на допомогу:

– Маріє Костянтинівно, нема чого думати. Зробіть, як я – Садовський! Це ж дівоче прізвище моєї рідної неньки, а брат Панас взяв назву містечка Саксагань, на Катеринославщині, де батько колись управляв панською економією. Порада дуже сподобалась, задумалася. Одразу згадали ся рідні Заньки, перед очима встали домівка, селянські хати, церква. Нерішуче запропонувала:

– Може, Заньковецька? Для афіші добре звучить?

– Зань-ко-вець-ка! – посмакував Микола Карпович. – Краще не вигадаєш, яка ви розумниця!

– Гаразд, так і напишемо, – погодився Кропивницький. – А зараз ходімо на репетицію.

Так народилася видатна українська актриса Марія Заньковецька, неповторна та неперевершена, раз на сто років з’являються такі таланти. Пані Хлистова зникла навіки, відбулося сакральне дійство, бо людина насмілилася змінити своє ім’я, свою долю, кинула їй виклик, і вороття до колишнього неможливе…

Уже на першій репетиції Марія побачила, як радісно на неї тепер дивиться Марко Лукич, із полегшенням переглядається з Миколою Садовським. Надворі осінь, хмарно, а на душі – сонячні промені, навіть хихикання за спиною так не дошкуляють, а говорити дурниці, ставити глузливі запитання при Кропивницькому не наважуються, бо той дуже суворий, вимогливий режисер, сам працює, як віл, і нікому спуску не дає. А поруч Микола-Петро, роль улюблена і грана багато разів, Наталчині пісні ще з дитинства напам’ять знала. Й український костюм їй до лиця, так природно почувається в ньому, наче все життя носила. Заньківський кравець, старий Петро, колись пошив ці плахту, керсетку, як буде дома, треба ще замовити одяг, адже у справжньому українському театрі гратиме!

Вдалий дебют заспокоїв Кропивницького – є актриса на драматичні ролі, не помилився Садовський, не перебільшив, рідкісний талант у пані Хлистової. Навіть на репетиціях після кожної арії Наталки оркестр зупинявся і музиканти плескали виконавиці. Їй було запропоновано підписати контракт. Але… Але Марія остаточно – для себе – не вирішила своєї майбутньої долі, вагалася… Незвичним виявився новий побут, іншими були стосунки між жінками, некультурна поведінка за лаштунками вражала, тому з контрактом не квапилася. Садовський почав нервувати, дивувався – чого тут думати, ви – незрівнянна акторка, а на дівчат не звертайте уваги, вони за іншими законами живуть, вас їхні правила не торкнуться. Вмовив… А ще, коли репетирували «Невільника», п’єсу, яку створив Кропивницький за поемою