Дуглас Адамс - Ресторан на краю Всесвіту

одягнув окуляри. Йому буде набагато зручніше спускатися по стіні будинку, якщо він не бачитиме своїх дій.

Через кілька хвилин він перебрався через уламки фундаменту будинку і, знявши окуляри, скочив на землю.

Трохи згодом до нього приєднався Марвін. Він повалився обличчям донизу у пилюку на уламки і так застиг. Здавалося, що він не має ані найменшого бажання йти куди-небудь і залишиться у такій позі надовго.

– А, ось і ви, – несподівано у вухах Зафода прозвучав знайомий голос.

– Вибачте, що я вас залишив нагорі. Справа в тому, що моя голова не терпить висоти. Краще сказати, – сумно додав він, – колись вона не терпіла висоти.

Зафод поволі і насторожено подивився навколо себе. Просто щоб переконатися, чи не видно чогось, звідки надходить голос. Однак нічого, крім пилюки, сміття і руїн будинків, що височіли навколо, він не побачив.

– Агов, чому я вас не бачу? – запитав він. – Чому вас тут немає?

– Я тут, – поволі відповів голос. – Моє тіло теж хотіло прийти, але зараз воно трохи зайняте. Дещо треба зробити, з деким треба зустрітися. – І сумно зітхнувши він додав. – Ви ж знаєте, як то буває з тілами.

Зафод глибоко сумнівався, що йому щось відомо про це.

– Я тільки думав, що знаю, – сказав він.

– Я сподіваюся, що воно зараз на відпочинку, – продовжував голос, – бо донедавна воно вело таке життя, що ледь на ліктях трималося.

– Ліктях? – перепитав Зафод. – Може, ви мали на увазі на ногах?

Якийсь час голос не озивався. Зафод пооглядався навколо занепокоєно.

Він не міг зрозуміти, чи власник голосу зник, чи ще тут, і взагалі що він робить. По тому голос обізвався знову.

– Отож, це вас треба вкинути до Водоверті, так?

– Гм, знаєте, – промовив Зафод, намагаючись вдати з себе безтурботного, – з цим нікуди поспішати. Я повештаюсь тут трохи, роздивлюся місцеві краєвиди.

– Ви ще не бачили місцевих краєвидів? – запитав голос Гарграварра.

– Гм, ні.

Зафод піднявся на купу уламків, завернув за ріг одного із зруйнованих будинків, який перешкоджав йому усе гаразд роздивитися.

А тепер перед ним відкрився ландшафт другої планети зоряної системи Жаби.

– Ага, ну, добре, – сказав він, – тоді я просто так походжу.

– Ні, – сказав Гарграварр, – Водоверть уже чекає вас. Треба йти. Ідіть за мною.

– Он як? – сказав Зафод. – Я ж не бачу вас.

– А я буду щось наспівувати, – сказав Гарграварр. – Ви йдіть на звук.

Почулося тихе, але мелодійне мугикання. Невиразний і сумний звук, здавалося, чувся звідусіль. Зафодові вдалося визначити напрямок, тільки дуже уважно прислухаючись. Сторопівши, він поволі рушив за ним, а що було чинити? 

РОЗДІЛ 10

Як уже зазначалося раніше, Всесвіт – це хаотичний і великий простір.

Багато людей заради збереження власного спокою схильні ігнорувати цей факт.

Багато з них були б щасливими перебратися кудись у менш простору місцевість згідно з власними уподобаннями, і саме це робить більшість із них.

До прикладу, в одному з кутків Східного краю Галактики обертається велика, поросла лісами планета Огларун. Усе її “розумне” населення постійно мешкає на досить-таки маленькому і тому перенаселеному горіховову дереві. На цьому горісі вони народжуються, живуть, закохуються, вирізають на корі крихітні теоретичні статті про значення життя, про марноту смерті та важливість контролю за народжуваністю; їм трапляється вести маломасштабні війни і, врешті-решт, вони помирають, прив’язані ременями з нижнього боку деяких гілок на периферії крони, до яких важче добратися.

І дійсно, єдині огларунці, які покидають своє дерево – ті, котрих проганяють з нього за скоєння мерзенного злочину: вони цікавляться, чи на інших деревах теж можливе життя, або ж навпаки, піддають сумніву існування інших дерев, які начебто не що інше, як ілюзії, що виникають від споживання надто великої кількості огларунських горіхів.

Така їхня поведінка може здатися екзотичною, але немає у Галактиці такої форми життя, якій не можна було б поставити на карб одного і того ж гріха. Ось чому Водоверть тотальної перспективи справді така жахлива, як про неї говорять.

Бо коли вас зачиняють у Водоверті, ви маєте можливість на одну коротку мить охопити поглядом усю неймовірну безконечність сотвореного світу. І десь на цій загальній картині ви помітите позначку, мікроскопічну крапочку на іншій мікроскопічній крапочці, яка означає:

“Ви ось тут”.

Перед очима Зафода простягалася сіра рівнина, понівечена і сплюндрована. Вітер з диким виттям гуляв рівниною.

А посередині можна було помітити підвищення – сталевий купол. Оце те, зробив висновок Зафод, куди він прямує. Це й була Водоверть тотальної перспективи.

Коли він зупинився і безпорадно поглянув на дивну споруду, з купола несподівано долинув нелюдський крик жаху. Наче у когось виривали душу з тіла. Цей крик на мить заглушив вітер і затих.

Зафод здригнувся від страху, а кров у жилах застигла, наче рідкий гелій.

– Гей, що це було? – промимрив він, ледь ворушачи губами.

– Запис, – пояснив Гарграварр. – Запис голосу останнього засудженого, якого вкинули до Водоверті. Його завжди відтворюють для наступної жертви. Така собі прелюдія.

– Але ж це справді звучить жахливо... – затинаючись вимовив Зафод. – Може б, нам поговорити про це десь на вечірці за чаркою або ще деінде?

– Наскільки мені відомо, – почувся позаземний голос Гарграварра, – я, мабуть, зараз саме на одній з них. Тобто моє тіло. Воно частенько ходить на вечірки без мене. Каже, що я йому тільки заважаю. Он як.

– А що ж це з вашим тілом? – поцікавився Зафод, намагаючись відкласти на пізніше те, що очікувало на нього.

– Ну, воно... знаєте, воно зайняте, – невпевнено відповів Гарграварр.

– Ви маєте на увазі, що воно діє на власний розсуд? – запитав Зафод.

Перш ніж Гарграварр озвався знову, повисла довга і прохолодна пауза.

– Я повинен сказати вам, – нарешті відповів він, – що, як на мене, то ваше зауваження досить-таки образливе. Здивований та розгублений Зафод промимрив щось, вибачаючись.

– Та нічого,