Арундаті Рой - Бог Дрібниць

Еста сказав, що так Рахелі й треба, бо вона недобра.

Світлину Паппачі у Відні, із зализаним волоссям, вставили в нову рамку і перенесли до вітальні.

Він був фотогенічним чоловіком — таким дженджуристим і виглянсуваним, з дещо завеликою як для його невисокого зросту головою. В той час у нього з’являлося вже подвійне підборіддя, добре помітне, коли він дивився вниз або кивав. Тож Паппачі постарався на фото тримати голову досить високо, щоб те друге підборіддя приховати, але не надто, щоб не видатися, бува, зарозумілим. Світло-карі очі дивилися люб’язно, проте водночас було в тому погляді і щось зловісне, наче він намагався триматися перед фотографом ввічливо, а сам тим часом розмірковував, як би то вкоротити віку своїй дружині. Верхня губа трохи нависала посередині над нижньою, і через це він мав такий вигляд, ніби збирається закопилити їх на жіночий манір; такі губи бувають у дітей, які люблять смоктати великого пальця. На підборідді була подовгаста ямка; це лише поглиблювало підозру, що в ньому криється маніакальна схильність до насилля, така собі прихована жорстокість. Одягнений він був у захисної барви бриджі для їзди верхи, хоч ніколи в житті не сідав на коня. У чоботях (також для їзди верхи) віддзеркалювалися лампи фотоательє. Поперек колін акуратно лежав хлист із держаком зі слонової кості.

Світлина дихала сторожким супокоєм, а в задушливій кімнаті, де вона висіла, від неї тягнуло ледве вловним холодком.

Коли Паппачі помер, після нього залишилося кілька скринь із дорогими костюмами і жерстяна коробка з-під шоколаду, наповнена запонками. Їх Чако роздавав потім коттаямським таксистам, а ті розділяли і переробляли на персні та підвіски для своїх незаміжніх доньок, які потребували посагу.

Коли близнюки поцікавилися, навіщо потрібні запонки, й Амму пояснила («щоб застібати манжети»), їх вразило логічне зерно у мові, яка досі здавалася їм зовсім не логічною. Справді: cuff (манжета) + link (застібати) = cuff-link (запонка). Точність і логічність анітрохи не гірші, ніж у математиці, вважали вони. Одне слово, ті запонки викликали у них нестримний, ба навіть дещо надмірний захват і непідробне захоплення англійською мовою.

Паппачі, сказала Амму, був невиліковним «англійським ЧЧП», тобто чі-чі-поч, що мовою гінді означає «підтирач лайна». Чако на це відповів, що насправді таких людей, як Паппачі, називають англофілами. І змусив Есту й Рахель знайти відповідну статтю у «Великому енциклопедичному словнику» від «Рідерз дайджест». Там було сказано, що англофіл — це «той, хто схильний захоплюватися всім англійським». Далі вони мали подивитися, що означає «схильний», а тоді — «схиляти». Те останнє слово мало такі значення:

1. Змінювати пряме положення чогось на похиле, нагнувши, опустивши його.

2. Навертати, спрямовувати, приваблювати до кого-, чого-небудь.

3. Переконувати, умовляти, примушувати робити що-небудь, погоджуватися на щось.

У випадку Паппачі, за словами Чако, йшлося про значення номер 2: «Навертати, спрямовувати, приваблювати до кого-, чого-небудь». Отже, пояснив Чако, Паппачі «навернули» і «спрямували» до того, щоб він полюбив усе англійське.

Хоч як неприємно у цьому зізнаватися, заявив близнюкам Чако, та всі вони — англофіли. Ціла родина англофілів, якщо на те пішло. Колись їм вказали не той шлях, вони збилися на манівці й опинилися у пастці поза межами своєї історії, а повернутися назад уже не могли — сліди стер час. Історія подібна на старий дім уночі, говорив він. Дім, де горять усі світильники, а всередині чути шепіт предків.

— Щоб збагнути історію, — провадив далі Чако, — треба ввійти всередину і послухати, що вони кажуть. Придивитися до книжок і до картин на стінах. Принюхатися до запахів.

Еста з Рахеллю не мали сумнівів, що Чако має на думці дім, який стояв за рікою, посеред покинутої і занедбаної каучукової плантації, де вони ніколи ще не бували. Дім Карі-Саїпу, чи то пак Чорного Сагіба. Англійця, який «отубілився». Говорив малаяльською і ходив у мунду. Аєменемського Курца, який зробив Аєменем своїм «серцем пітьми» і застрелився десять років тому, коли батьки хлопця, з яким він жив і кохався, забрали сина додому і відправили до школи[11]. Після самогубства господаря маєток став предметом затяжної судової тяганини між кухарем Карі-Саїпу та його секретарем. Той дім роками стояв пусткою, і мало кому щастило кинути на нього оком. Утім, близнюки добре собі його уявляли.

Дім Історії.

Прохолодна кам’яна долівка, тьмяні стіни і тіні-кораблі, що надимаються та пливуть хтозна-куди. Вгодовані напівпрозорі ящірки, які живуть за картинами, і древні, аж потріскані предки з восково-жовтими обличчями і міцними й гострими пазурами на ногах, предки, які пахнуть старими пожовклими мапами і перемовляються поміж собою свистючим папіряним шепотом.

— От лише ввійти досередини ми не можемо, — продовжував Чако, — двері замкнено. Коли заглядаємо у вікна, то бачимо тільки тіні. А коли нашорошуємо вуха і прислухаємося, то чуємо тільки шепіт. Але слів не розуміємо, бо наш розум пойняла війна. Війна, яку ми виграли і програли. Найгірша з усіх воєн. Війна, яка бере мрії у полон і перемріює їх по-своєму. Війна, яка змусила нас захоплюватися своїми поневолювачами і зневажати себе.

— Скоріш уже одружуватися зі своїми поневолювачами, — сухо кинула Амму, натякаючи на Марґарет-кочамму. Чако пропустив її слова повз вуха, а натомість загадав близнюкам подивитися у словнику, що означає «зневажати». Там мовилося: «Виявляти презирство, неповагу до кого-, чого-небудь; ображати кого-небудь, принижувати чиюсь гідність; нехтувати чимось».

Якщо говорити про війну, сказав Чако, про таку війну, яка у нього на думці, — про війну мрій, — то «зневажати» якраз усе це й означає.

— Ми — воєнні бранці, — говорив він. — Наші мрії сфальшовано. Ми нікуди не належимо. Наче судно, яке зірвалося з якоря і пливе у безвість розбурханим морем. Можливо, нам уже ніколи й не дадуть пристати до берега. Нашому горю ніколи не бути достатньо сумним, а радощам — достатньо веселими. Так само й нашим мріям ніколи не бути достатньо великими, а життю — достатньо вагомим. Щоб мати якесь значення.

А тоді, намагаючись вималювати перед близнюками історичну перспективу (хоча власне перспективи, як показали події наступних тижнів, йому самому гостро бракувало), він розповів їм про Жінку-Землю. Уявіть собі, сказав Чако, що наша земля, якій чотири мільярди шістсот мільйонів років, — це сорокашестирічна жінка, десь такого віку, як Алеямма, їхня учителька малаяльської. Ціле дотеперішнє життя Жінки-Землі пішло на те, щоб земля стала такою, якою ми її бачимо. За цей час розділилися океани і виросли гори. Жінці-Землі було одинадцять, вів далі він, коли з’явилися перші одноклітинні організми. Перші тварини, всілякі там черви та медузи, з’явилися, коли їй сповнилося