Erleen Nord - Узурпація: Євіанна, Erleen Nord

— Я голодна, — промовила сонним голосом Юрія та потягнулась. — А де Ігор? 

— Сказав, що проїдеться вперед та розвідає дорогу, — відповіла я та вилізла з-під ковдри Юрії, під яку та мене запрошувала кожної ночі. — Скоро має бути, я думаю.

Слова Юрії про голод довелося проігнорувати, бо полювати тут не було на що. Хіба на ворон, але їсти їх поки що бажання ні у кого не було. Але я була впевнена, якщо голод стане достатньо сильним, то і Юрія буде готова їх з’їсти навіть сирими. Останнім часом апетит у неї значно підсилився, а сама вона наче підросла.

Оглянувшись по сторонах я не побачила Ігоря, лише дерева та двоє наших коней, що жували накидану їм ще вчора траву. Що ж, якщо його досі не було, то можна трішки полінитись та посидіти біля Юрії. 

— Діано, як тобі спиться не під дахом?

— Ти достатньо тепла, щоб не мерзнути.

— Ти ж не можеш замерзнути, люба подруго, — усміхнувшись заперечила Юрія.

Насправді мені буває холодно, але не тілом, а душею. Самотність йде за мною по п’ятах, і не відпускає навіть коли друзі поруч. Вони обидва людського роду, і кохали один одного, а я взагалі незрозуміло що таке, так іноді й відчувала себе третьою зайвою.

— Юріє, скажи мені, як це кохати когось?

— Це складно описати холодними думками без пристрасті, — відповіла вона задумавшись. — Це коли ти готова пожертвувати собою заради когось, бо впевнена, що він зробить те ж саме. Коли тебе мочить дощ, то ти в одну із перших черг думаєш про його стан. Твої проблеми — його проблеми, думаю, що вони стають спільними. 

— Складно зрозуміти, — промовила я.

— Складно пояснити, — відповіла Юрія.

Поки ми розмовляли, поруч почулось важке кінське дихання, і з-за дерев з’явився Ігор, що, схоже, не жалів коня. Обличчя його було трішки стривожене, і ми з Юрією переглянулись.

— Там далі дві армії зійшлись, за тими пагорбами, що ми бачили вчора, — промовив Ігор ледь стримуючи своє збуджене дихання. — Ніколи такого не бачив, аж мурашки по шкірі пішли!

— Ми зможемо пройти там, де планували? — звернулась до нього Юрія. 

— Так, але доведеться йти через ліс, що якраз там поруч. Вони б’ються в низині, і я бачив як до обох військ, час від часу, приходять підкріплення. А до князівських військ притягли якісь здоровенні дерев’яні штуки. Правда я так і не зрозумів навіщо.

— Може почекати поки вони не закінчать? — запитала я.

— Не думаю, що це гарна ідея, — взялась відповідати Юрія. — Битись обидві армії будуть до кінця, адже ціна за поразку буде дуже високою для їхніх народів. Та і якщо підемо після битви, то обов’язково привернемо до себе увагу злих та голодних солдатів, що захочуть на комусь зігнати злість. 

— Ну тоді в дорогу, — промовила я відчувши, що все ж мій голос знову став більш хриплим через ночівлі просто неба. Відчувши це я відхилила комір та доторкнулась до шиї.

— Діано, відбиток рук почав зникати, — здивовано та радісно промовила Юрія. 

Колись мене душила істота, що прикинулась мертвим знайомим, залишивши на пам’ять хриплуватий голос та чорні, як смолу, відбитки рук на моїй шиї. Але, схоже, від однієї проблеми я почала позбуватись. Те, що знаходилося в мені, в цьому тілі, зробило мене сильнішою за спадщину тієї істоти. Шкода, що голос навряд чи відновиться. Але це й не настільки мене бентежило, адже він все ще звучав гарно, якщо вірити Юрії.

— Не час для цього, — проігнорувала я радість Юрії. — По конях.

Наші коні йшли повільно, а ми їх не підганяли, і тому лише через годину ми дістались того місця, що бачив Ігор.

Вийшовши на пагорб, ми побачили два величезних війська, що зійшлись у битві. Ніколи в житті я навіть уявити не могла таку велику кількість людей. Лише в армії Об’єднаних Князівств було близько трьохсот тисяч воїнів, а в війську Ханства так і того більше. Звісно ж, я їх не рахувала, але так це виглядало. Мертвих було багато, і схоже, що битва йшла вже давно. З неба лив дощ із надзвичайно чорних та важких хмар.

Якраз хмари й привернули мою увагу — крізь них, наче через поверхню води, занурювались гігантських масштабів скелети, чиї порожні черепи щось вишукували на полі бою. Воїни падали мертвими один за одним, і їхні душі, злітаючи догори, поїдались цими черепами, що жадібно хапали майже кожного із них. Вони кричали так болісно...

— Ти що там побачила? — запитав Ігор.

— Тобі ж не однаково на те, що перед нами зараз битва? 

В наступну мить в бік армії Середземного Ханства полетіли вогняні кулі. Вони були схожими на ті, які могла створювати Юрія, але запустили їх дерев’яні механізми, про які й казав Ігор. Та і самі кулі не були повністю із вогню, а просто горіли. Пролітаючи над полем бою, вони дали зрозуміти настільки високо насправді хмари, та настільки величезні ті скелети в хмарах: їхні черепи були як декілька будинків, в якому я жила раніше.

Кулі падали прямо на людей, роздавлюючи тих своєю вагою та підпалюючи кожного, хто доторкнувся до них. Мертві черепи були ненаситні та, схоже, були лише раді цим вогняним дарам смерті. Але коли падіння вогняних куль відволікло мене від спостереження за ними, то я звернула увагу на інше місце. Трішки лівіше із хмар визирав такий самий скелет, але дивився він на мене. Ми дивились один на одного, але я не розуміла, як це сприймати. Страх не змушував мене тікати, натомість я взагалі нічого не відчула.