Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

настоював і ніколи того добитися не міг: щоб хоч раз показалась йому, оздоблена тими коштовними подарунками.

Відмовлялась, наївно посилаючись на те, що болить голова і тому вона не буде добре почуватись у тих прикрасах; іншим разом пояснювала відмову непорядками в домі. Не хотіла, мовляв, на прозаїчному тлі виступати у такій пишності.

— То тебе не тішить все те? — питав Аркадій засмучено. — А я, дурень, цілу дорогу мріяв, що зробив тобі приємність.

Олена червоніла і заперечувала не дуже переконливо:

— Чому, тішить мене, і то навіть дуже, але тепер не час на те. На це свій час. Почекай тільки…

Іноді вірив Аркадій у той щасливий для нього час, іншим разом махав тільки рукою.

Олена не тільки вірила, а навіть бачила той час.

Вона була вже старша. Ні… ні… не стара, боронь боже! Діти повиростають так, що зможе їх під чиєюсь опікою залишати вдома. Тоді вибереться вона з Аркадієм на карнавал до Львова.

І тоді, власне, приоздобиться найкращими своїми дорогоцінностями.

Сама попросить Аркадія справити їй чорне, підбите білим атласом манто, облямоване горностаями.

Передумувала і прикидала в мріях: не буде це біла сукенка в польові рожі.

Ні. Мала це бути чорна, довга, з високим коміром і великим вирізом сукня. Мала робити Олену ще стрункішою, ніж була з природи.

Коли появиться в залі, то панове навперейми розпитуватимуть, звідки приїхала і хто та елегантна дама.

Орест Білинський теж не впізнає її, але саме він наважиться запросити її до лансієра…

Мрії давним-давно вивітрилися з голови, але дорогоцінності залишились, як пам'ять не про людину, а про мрії…

І сьогодні позбутись тих дорогоцінностей означало б те саме, що відкраяти шматок власної душі.

Що залишиться їй, коли позбавить себе навіть своїх мрій, що стали спогадами, не бувши ніколи дійсністю?

— Дорогоцінності мої… І коли від них, як ти кажеш, залежатиме моє добро, то вже хай краще буде мені зло і дорогоцінності будуть при мені…

Катерина примружила очі, мов кіт. Щось гостроприкре повисло на мить у повітрі і розпливлось разом із запахом резеди навколо батьківської могили.

— І що мені з мамою робити? Мама не думає реально. Я не знаю, що з мамою… Мама так як би не жила в дійснім світі, а снила. Це — страшне.

Олена не відказала нічого. Опустила на обличчя жалобний серпанок і підвелася з ослона:

— Ходімо вже, бо стає холодно…

Катерина не квапилась.

Пошпортала ще біля квітів, почистила ліхтарі. Вона вважала, що, навпаки, потепліло, бо вітер ущух.

Повертались не головними воротами, а стежками — мимо братнього кладовища, де горбились могили невідомих солдатів ще з чотирнадцятого року.

Цілу дорогу обидві мовчали.

Як завернули на вулицю Куліша, Олена відстала.

Катерина подумала, що, може, у мами розщіпнулася сумка, як це часто траплялось.

Та Олену примусила зупинитись нова думка: а що ж, як вона, не допомігши дорогоцінностями Катерині, справді зійде до становища вдови-жебрачки?

Знала таку одну, що влітку і взимку ходила в солом'яному капелюсі, і коли хто, було, почастує її, недоїдки страв пакувала у свою помпадурку: мовляв, треба про бідних не забувати, згадувати про них…

— Коли вже інакше не може бути, то хіба застав ті дорогоцінності, але тільки застав.

— Зрозуміло! — відразу повеселішала Катерина. — Я інакше і не думала. Доручу цю справу тітці Клавді. Як мама хоче, то може при тому бути і меценас Білинський.

— Ах, Орест Білинський, — засоромилась Олена, щаслива, що Катерина зв'язує її з його ім'ям, — пощо втручати його в такі справи? — Потім додала ще для себе самої: — Давно вже був у нас. Обіцяв колись прийти й не показується…

* * *

Кожного разу, коли Катерина потрапляла по той бік брами на подвір'я тітки, її охоплював хворобливий, забобонний неспокій. Відчувала смішне, прикре враження, що предмети в тому домі живуть органічно, як люди.

Особливість ця стосувалась, головним чином, речей у так званому великому покої.

Щоб дістатись туди, треба було пройти через темні, з вогкими ямами сіни, через меншу кімнату. Тільки з цієї кімнати через низькі облуплені двері можна було ввійти у світ Клавди Річинської.

У довгій сонячній кімнаті, що скидалась на погано впорядкований музей, немов був законсервований шматок живого людського організму, юність і мрії Клавди Річинської.

Усміхнені, наснажені здоров'ям і молодечим запалом портрети молодих жінок і чоловіків навмисне не хотіли старітись. Між ними пишалась в натуральну величину дівчина з романтично розпущеним по плечах волоссям.

Ах, романтика!

Вона не мала бути пайкою в житті Клавди.

Засушені квіти, без кольору і запаху, майстерні віяльця з слонової кості і пер чужоземних птахів, коралі, що в'янули з туги за теплом живої, людської істоти, альбоми з поздоровленнями і видами на море, бурями на заході сонця, з скелетами малих морських потвор, трави з-під чужого неба — все те висіло на стінах, як свідки і співучасники далеких забав і ночей.

Історія Клавди Річинської — в образах.

Клавда досі пам'ятала біографію кожного з цих предметів. Любила розповідати про те, що роги, он ті, над буфетом вгорі, подарував їй як трофей князь під час полювання, а он ті засушені рожі дістала від нього перед кадриллю. Протанцювала всі фігури з темно-червоною рожею на грудях, і за це її осудили. Вважали, що для молодої панночки була б відповіднішою блідо-рожева квітка.

Старі часи.

Клавда, незважаючи на свій поважний вік, чудово орієнтувалась у лабіринтах часу.

Давно могла оті всі пам'ятки молодості поховати у пересипану нафталіном скриню. Що ж! Любила цю атмосферу недбальства і сваволі. Передивлялась у тих предметах своє життя, ніби в цікавому фільмі, живилась спогадами. Підтримувала себе ними, як уколами.

Не мала причини нарікати на своє життя. Навпаки, відчувала, що їй заздрять. Дістала у спадщину по матері триповерховий будинок, тоді як інші одержують по батьках ковальський верстат.

Осуджували її за те, що жила в передмісті, замість перейти до свого будинку і користатись комфортом. Вбачали в тому її скупість.

Лише посміхалась з погордою, бо то було неправдою. Клавда Річинська просто не мала сміливості жити при джерелі й бачити, як воно висихає з кожним роком.

Завжди з'являлись причини до неспокою і видатків. Наприклад, попсувалася ринва на північному розі будинку. Клавда відразу покликала б бляхаря, якби квартиранти не зняли лемент: мовляв, тепер дощова вода марнується. Хотіла трохи досолити їм — і що? За який час треба було, крім бляхаря, покликати ще й муляра, бо від ринви почав мур псуватися.

Захотіли квартиранти, щоб їм осушити город. Гаразд.