Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

Еліаса Чепіна. Його звали Волтер Бонхег. Це був високий чолов’яга тридцяти семи років, флегматичний, але хитрий; головна мета його життя полягала у збільшенні доходів. За звичками Бонхега можна було припустити, що він інформатор Десмаса (це частково було правдою). Знаючи, який Бонхег хитрий та улесливий, а також його дивовижний нюх до наживи своєї і чужої, Десмас інтуїтивно зрозумів, що від нього неважко домогтися поблажок для того чи іншого ув’язненого, варто лише йому натякнути, що це необхідно або бажано. Одне слово, якщо Десмас виявляв найменший інтерес до якого-небудь арештанта, йому не доводилося навіть повідомляти про це Бонхега; досить було мимохідь обмовитися, що ось такий-то звик до зовсім іншого життя, або ж що через минулі переживання нинішнє поводження може негативно на ньому позначитися, і Бонхег готовий із шкури лізти, щоб догодити цьому арештанту. Біда була лише в тому, що людині розумній і мало-мальськи кмітливій його увага була неприємною, бо наглядач очевидно напрошувався на подачки, а з людьми бідними та неосвіченими він поводився грубо і зарозуміло. Бонхег влаштував собі постійний навар від продажу арештантам товарів, які тайкома постачав до в’язниці. Правила тюремного розпорядку суворо забороняли (принаймні на папері) забезпечувати арештантів тим, чого не було в асортименті тюремної крамниці: добірним тютюном, папером для письма, перами, чорнилом, віскі, сигарами і будь-якими ласощами. З іншого боку (і це було вигідно для Бонхега), ув’язненим видавали поганий тютюн і непридатні пера, чорнило та папір, якими не користувалася жодна поважна людина (якщо, звичайно, у неї була можливість роздобути собі щось краще). Віскі взагалі не дозволяли отримувати, а солодощі вважалися неприпустимими, оскільки вони свідчили б про очевидне привілейоване становище тих, кому вони постачалися. Однак і те й інше у в’язниці було звичайною річчю. Якщо арештант мав гроші і хотів щось отримати через посередництво Бонхега, він міг бути впевнений, що отримає бажане. За гроші можна було купити і звання «старости», яке дозволяло прогулюватися на головному тюремному дворі, а також право залишатися в дворику при камері понад відведені півгодини на день.

Як це не дивно, але Ковпервуду була вигідною та обставина, що Бонхег товаришував із наглядачем, у підпорядкуванні якого був Стінер: із колишнім скарбником, завдяки покровительству його політичних спільників, поводилися занадто поблажливо, і це стало відомо Бонхегу. Він неохоче читав газети і погано розбирався в політичних подіях, але знав, що і Ковпервуд, і Стінер у минулому — люди з репутацією, і що з них двох Ковпервуд — важливіша персона. Крім того, Бонхег дізнався, що у Ковпервуда ще є гроші. Про це йому повідомив один із ув’язнених, який мав право читати газети. Отже, Бонхег, незалежно від вказівок начальника в’язниці Десмаса, які він отримав ніби побіжно і занадто небагатослівно, сам прагнув бути корисним Ковпервуду (зрозуміло, небезкоштовно).

У перший же день переведення Ковпервуда до нової камери Бонхег неквапно підійшов до ще відчинених дверей і поблажливим тоном запитав:

— Ну як, усі свої речі перетягнули?

Власне, він був зобов’язаний замкнути двері негайно після того, як арештант увійшов до камери.

— Так, сер, — відповів Ковпервуд, завбачливо довідавшись у Чепіна прізвище нового наглядача. — Ви, певно, містер Бонхег?

— Так, — підтвердив наглядач, задоволений таким проявом шанобливості, але ще більше зацікавлений тим, що практично обіцяло йому нове знайомство. Йому не терпілося розкусити Ковпервуда, зрозуміти, що це за людина.

— Ви переконаєтесь, що тут набагато краще, ніж нагорі, — зауважив він. — Не така задуха. Все-таки ці другі двері назовні допомагають.

— Ну, зрозуміло, — не забарився додати Ковпервуд. — Мабуть, це і є той дворик, про який мені говорив містер Десмас.

Вуха Бонхега ледь не смикнулися, як у слухняного коня, який почув ці магічні слова. Адже якщо Ковпервуд має такі товариські стосунки з Десмасом, що той заздалегідь описав, яка у нього буде камера, то необхідно проявити до нього особливу люб’язність.

— Так, це ваш дворик. Проте користі від нього небагато, — додав наглядач, — начальство не дозволяє перебувати там більше півгодини на день. Звичайно, нічого б не трапилося, якби декому дозволяли залишатися там і довше...

Це був перший натяк на хабар, на можливість купити відомі послаблення, і Ковпервуд негайно ж зрозумів, що й до чого.

— Як прикро, — сказав він. — Невже навіть хороша поведінка цього не змінить?

Він очікував відповіді на своє питання, але Бонхег продовжував, ніби не чуючи його:

— Мені потрібно навчити вас ремеслу. Начальник сказав, що ви займатиметесь плетінням стільців. Якщо хочете — ми можемо зараз же почати.

Не чекаючи згоди Ковпервуда, він кудись вийшов і незабаром повернувся з трьома непофарбованими стільцями без сидінь і в’язкою очеретяних стебел чи волокон, яку кинув на підлогу. Потім він урочисто виголосив:

— Дивіться уважно! — і почав показувати Ковпервуду, як переплітати волокна, попередньо пропускаючи їх крізь отвори по краях стільця, як їх підрізати і закріплювати маленькими горіховими кілочками.

Згодом він приніс шило, молоточок, ящик із кілочками і плоскозубці. Продемонструвавши декілька разів, як отримати ті чи інші геометричні візерунки зі смужок різної довжини, Бонхег дозволив Ковпервуду спробувати і почав з-за його плеча спостерігати за роботою. Молодий фінансист, який схоплював усе на льоту (хоч розумову, хоч фізичну працю), взявся за справу зі звичайною для нього енергією і через п’ять хвилин довів Бонхегу, що може працювати не гірше будь-кого іншого. Звичайно, швидкість і вправність набудеться з практикою.

— У вас виходить, — сказав наглядач. — За день потрібно виготовляти десять штук. Перші дні, поки ви не наб’єте руку, звичайно, не беруться до уваги. А потім я зайду подивитися, як ви працюєте. Ну а про вивішування рушника за двері ви, напевно, знаєте? — запитав він.

— Так, містер Чепін пояснив мені це, — відповів Ков­первуд. — Більшість правил я тепер, вочевидь, знаю і постараюся їх не порушувати.

Найближчі дні принесли багато змін у тюремний побут Ковпервуда, але, звичайно, цього було замало, щоб зробити його життя прийнятним. Навчаючи Ковпервуда вмінню плетіння стільців, Бонхег недвозначно натякнув, що готовий надати йому цілий ряд послуг. Йому не давало спокою, що до Стінера приходить більше відвідувачів, ніж до Ковпервуда, що колишньому скарбнику час від часу надсилають кошики з фруктами, які він віддає наглядачеві, і що його