Мирослава Горностаєва - Астальдо

це звісно… — зітхнув Арадан, явно не заспокоєний, — в юності я зробив зле — убив чоловіка, через дівчину, що стала потім моєю жоною… І жони вже давно нема — померла пологами, і віру виплатив я роду загиблого, але зараз якось моторошно мені: раптом Суддя поставить це в вину, і не дасть виправдатись…

— Виправдатись дасть, — мовив Фіндекано заспокійливо, — напевне…

— Той чоловік був лихим, і домагався її насильно… Суддя мусить зрозуміти… Мусить повірити…

— Намо повірить тобі, друже…

— Князю Фінгоне, а чи не чули ви, що буде далі… з душами Аданів? Про Безсмертних оповідають, що Суддя наділить вас новими тілами, і продовжиться життя ваше, а куди ж ми подінемося з Туманних Чертогів?

— Арадане, — зітхнув Фіндекано, — коли я мав змогу говорити з Вишніми, то був ще зовсім юним Ельда, і зовсім не переймався долею Наступників. Я не знаю, що станеться з вами далі… Я сказав правду…

— О, Безсмертні не говорять лжі, - зітхнув старий, — а жаль…

Арадан помер за годину, тримаючись за руку Ельфа, в оточенні численної рідні. Помер спокійно — лише Фіндекано помітив, як зупинилося дихання, і тіло покинула та пелюстка світла, що зветься душею.

Ця, так звана натуральна смерть, приголомшила Фіндекано. Звиклий до смертей на полі битви, коли зранене тіло просто не могло втримати душу, він розумів, як це жахливо для духу — відчувати, як тіло в’яне рік за роком, всихає, ніби хворе деревце. І знати, що кінець — один для всіх. Якщо Ельда, при бажанні, міг уникати ситуацій, котрі загрожували втратою hrоа, і знати, що є надія на повернення в разі загибелі, то Адани навіть не відали, що буде з ними опісля відпочинку в чертогах Судді.

Загибель… Смерть… Не встиг князь Дор-Ломіну отямитися від споглядання відходу Арадана, як отримав жахливу звістку — на Захід прямим шляхом вирушила Арельде.

Туракано озивався зрідка, і Фіндекано не очікував від нього вістей. Про долю Арельде він намагався дізнатися через Майтімо, і оtorno з’ясував, що сестра таки дібралася до Аглонової Твердині в Гімладі, але не застала там Тієлкормо, котрий з братом якраз майнув в гості до Карністіро, в Таргеліон. Арельде прожила в Гімладі рік, оточена шанобою і повагою, але не покинула своєї звички носитися лісами на валінорському огирі, полюючи з улюбленим соколом — як у Валінорі. З однієї такої вилазки Арельде не повернулась.

Її слід загубився у Нан-Ельмоті, таємничому прадавньому лісі на півдні Гімладу. Ельдар туди не заходили — в тих краях відчувалися якісь прадавні чари, невідомо — лихі чи добрі. Арельде шукали — і Тієлкормо, і Куруфінве з сином Тьєлпе, який і приймав свою тітоньку з почестями у батьковій фортеці, але Нан-Ельмот не видавав своїх таємниць.

Майтімо подався у Гімлад сам, але теж не зміг здолати чарів загадкового лісу. Він кружляв там багато часу, і говорив опісля, що на лісі дійсно лежить печатка чийогось могутнього розуму, але то не є породження Ангбанду. Він радив не втрачати надії, і Фіндекано зберігав estel…

Арельде повернулася до Гондоліну якраз того дня, коли Фіндекано сидів над помираючим Араданом. Повернулася не сама — з похмурим чорнооким юнаком-Еdel, якого звала своїм сином.

— Цей Синда прийшов опісля Арельде з сином, — говорив Туракано, а його брат дивився застиглим поглядом на світляну кулю палантиру, — назвався Еолом, далеким родичем Ельве Сінголло… Я говорив з Руссандолом — цього Еола добре знають Наугрім з Белегосту. Знають під прізвиськом Моріквендо, як доброго коваля і майстра…

— Чому Моріквендо — зазвичай Синдар не терплять цього прізвиська?

— Не знаю, — Туракано з розпачем махнув рукою, — власне, Нельяфінве вже дізнався, де знаходиться Арельде. Через Карністіро та його приятелів з Белегосту та Ногроду. Цей Еол був в гостях у Ногроді і дуже хвалився красунею-жоною, яку він заманив до своєї пущі. Говорив, що вона ніколи не знайде дороги назад і приречена жити в лісі… Та тільки Арельде все ж таки утекла. Зі своїм сином… від цього Еола.

— Як звуть мого племінника? — тихо спитав Фіндекано.

— Еsse — Маеглін, аmilesse — Ломіон Фінгол…

— Дитя Сутінків, — мовив Фіндекано поволі, - я назвав так своє місто.

— Еол йшов по її сліду, — оповідав Туракано, — дібрався до Аглонової Твердині, бо Арельде сказала слугам, що поїхала туди — навідати родичів. Туркафінве зробив вигляд, що нічого не бачив і не чув, але Куруфінве — ось кого терпіти не можу — вказав йому шлях, яким вирушила від них Арельде. І цьому Еолу пощастило — він наздогнав Арельде, яка не дуже й поспішала. Наша сестра не відає страху… Не відала…

— Його не пропускали до міста?

— Навпаки… Я оголосив, що кожен еdel, котрий випадково потрапить до Гондоліну, тут і залишиться. Власне тому Гондолін і є потаєним містом — про Нарготронд Фінарато знають навіть ворони. Я прийняв Еола з почестями, простягнув руку, назвав родичем, і сподівався, що йому сподобається у Гондоліні. Я зрозумів, що він посварився з Арельде, але думав, що все владнається.

— Він не згодився зостатись?

— Він кричав на мене, ніби Моргот на свого раба. Обізвав завойовником, заявив, що це ми довели Синдар та Телері до війни з Північною Твердинею та неспокою. А руку відсмикнув з такою огидою, неначе я був залляним кров’ю його одноплеменців. Тут я розгнівався, ясна річ…

Фіндекано кивнув. Він не став нагадувати брату, як той кричав на нього і говорив, що руки його в крові.

— …а він тоді повернувся до сина, і став вимагати, щоб той покинув разом з ним дім його ворогів і вбивць його родичів. Інакше, мовляв, він його прокляне. Бідолашний юнак застиг на місці, не знаючи що й робити — перед цим татко його мовив, що зрікається жони.

— Атож, не розірватись надвоє… - пробурмотів старший брат.

— Я намагався умовити того Еола, — провадив далі Туракано, змахуючи сльози з довгих вій, — говорив про північний рубіж, про захист від Ангбанду, про блукаючих Синдар, які не є нині рабами Моргота лише завдяки нолдорським мечам. Він не хотів мене і слухати, і врешті я сказав, що вони з сином мають єдиний вибір — жити тут, або померти тут…

- І він вирішив померти? — спитав Фіндекано стиха.

- І потягнути за собою сина, авжеж… Він метнув в юнака дротик, дротик, який ховав під плащем. Арельде… Наша Біла Панна… Вона закрила сина собою, рятуючи від смерти. Дротик пробив їй плече, рана ніби не була важкою. Охорона оголила мечі, і зарубала б Еола на місці, але я наказав