О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

В поїзді Енді довго мовчав. Нарешті каже:

— Джефе, можна поставити тобі одне запитання?

— Навіть двоє, — кажу я. — Чи хоч сорок.

— Коли ти все це придумав — іще до того, як ми вирушили з Меркісоном у дорогу?

— Ну звісно, — кажу я. — А то ж як? Хіба ти мав на думці не те саме?

Добрих півгодини Енді знов мовчить. Певне, бувають у нього хвилини, коли він зовсім не розуміє моїх правил добропорядності й систему моральної гігієни.

— Джефе, — нарешті озивається він, — колись, як матимеш вільну часинку, будь ласка, накресли мені діаграму твоєї совісті. Тільки щоб з примітками, з поясненнями. Я б хотів час від часу нею користуватися.

Коса на камінь[463]

Переклад М. Рябової

Між двома порціями спаґетті у закуточку ресторації “Провенцано” Джеф Пітере пояснив мені, що є різні гатунки шахрайства.

— Але два гатунки такі, — сказав Джеф, — що їх треба було б викоренити за допомогою закону. Я маю на увазі спекуляції Уол-Стріта[464] й злодійства з розломом.

— Мабуть, кожен згодиться з вами про один із цих гатунків,— відповів я сміючись.

— Ну, злодійство з розломом теж треба вивести з ужитку, — закинув Джеф, а я збентежився, що може не до речі був мій сміх.

— Місяців зо три тому, — сказав Джеф, — мені пощастило обізнатись із зразками отих гатунків нелегального мистецтва. Я познайомився одночасно з членом спілки розломників та одним фінансовим Джоном Наполеоном.

Діло було в Арканзасі. Десь на роздоріжжі я звернув не туди, куди слід було, і помилково потрапив до містечка Горохвяна Лоза. А минулої весни я вже працював коло цієї Лози й попоскуб її подекуди. Я там продав на шістсот доларів молодої садовини — слив, вишень, бросквинь та груш. І мешканці Горохвяної Лози все не спускали з ока околишні шляхи в тій надії, що я може, знов сюди повернусь. Я розігнався головною вулицею аж до самісінької крамниці з аптечним крамом, що мала назву “Кришталевий Палац”. Аж тоді я зміркував, що вскочив у пастку разом із своєю білою конячкою Віллою.

Горохвяні Лозяни накрили мене мокрим рядном і, взявши Віллу за повід, завели таку розмову, де не цурались теми про садові дерева. Гурточок громадян засилив мені під руки якогось ланцюжка і повів мене почесним походом на свої городи та садки.

їхні садові дерева не росли так, як їм призначено було на наличках. Вільшина їх повернулась на тернину та собачий хмиз, але де-не-де траплялись все ж таки й купки осичини та тополі. Одним одне дерево появило ознаки плоду: це був чудовий молодий бавовняний кущ — на ньому виросло шершеневе гніздо.

Горохвяні Лозяни вели мене, аж поки не дійшли край міста. Тоді взяли в мене за рахунок своїх збитків годинника та гроші, а коняку з возом покинули собі ніби в заставу. Вони сказали, що я можу повернутись і одержати своє майно, коли хоч на одному з кущів собачого хмизу виростуть емеденські бросквині. По тому вони зняли з мене ланцюга й показали пальцями напрямок до Скелястих Гір; я кинувся велетенськими скоками до повноводих річок та непролазних лісів.

Коли моя інтелектуальність знов до мене повернулась, я розповів, що вступив до якогось невідомого міста близько залізничої колії.

Коли це суне хуткий вантажний потяг, трохи гальмуючи ходу поблиз міста. З вагона раптом випав чорний пакунок, прокотився ярдів із двадцять, оточений хмарою куряви, тоді звівся й заходився випльовувати вугілля та вигуки. Я вглядів, що то був кругловидий молодий хлопець, вбраний певніше для пульманівського вагону, ніж для вантажної валки. Він весело всміхнувся, хоч руханка, що він проробив, замурзала його, як справжнього сажотруса.

— Впали? — спитав я.

— Не, — відповів він. — Скочив. Прибув до призначеного місця. Що воно за місто?

— Я ще не шукав його на мапі, — сказав я.

Він нахилився, щоб обтрусити порох із своєї одежі, коли це з його кишені випала чудова дев’яти-дюймова сталева відмичка — фомка. Він підхопив її й гостро на мене глянув, але зараз же всміхнувся й простяг мені руку.

— Брате, — промовив він, — вітаю. Чи не вас я бачив минулого літа в Південному Мусурі, як ви продавали кольоровий пісок по півдолара за чайну ложку? Ви радили насипати його в лампу, щоб попередити вибух гасу.

— Так, — ствердив я, — ніколи не вибухає.

Проте, я стиснув йому простягнену руку.

— Моє ім’я — Білл Бесет, — сказав він до мене, — і коли ви зрозумієте, що професійні гордощі в мені переважають скромність, то я можу повідомити вас: ви маєте приємність спізнати найкращого розломника, що колись ступав своєю гумовою підошвою на ґрунті, який зрошує ріка Місісіпі.

Ото сиділи ми з Біллом Бесетом на колодах та й хвалились одне одному, як це буває між артистами на схожі ролі. Виявилось, що в нього теж не було жодного цента, отже, ми й улаштували таємні передвиборчі збори. Він пояснив, чому часом талановитому розломникові доводиться мандрувати вантажною валкою; розказав, що одна наймичка в Літл-Рок підвела його під монастир так, що він мусив якнайхутчіше накивати п’ятами.

— На це я теж уважаю в своїх планах, — сказав Біл Бесет. — Коли я маю намір наступати, то підступаю до покоївки. Кохання трохи допомагає моїй справі. Покажіть мені будинок із здобиччю й аби там була гарненька покоївка, то будьте певні, що все срібло з нього буде й здобуто й збуто. По-перше, я чарую наймичку, — розказував Білл, — а коли вона впускає мене до хати — ворожу коло ключів. Але та, що з Літл-Рока, підвезла мені доброго воза, — провадив він. — Вона побачила, що я гойдався на релях з іншою дівчиною; з вечора вона повинна була покинути для мене двері відчинені, але я, прийшовши, поцілував колодку. У мене було наготовлено ключі до горішніх дверей. Та дарма, сер. Вона мене пошила в дурні. Чиста вам Даліла[465], — скаржився Білл Бесет.

Далі виявилось, що Біл пробував таки вдертись за допомогою відмички, але дівчина завела таку бравурну арію, ніби мисливець собак цькував, і Біл мусив поперелітати через усі тини по дорозі від того будинку до залізничної станції. А як у нього речей не було, то тим, що