Мирослава Горностаєва - Астальдо

і вельможний Фінрод розпитував нас… Але ми якось… Ми про це не думаємо… Звикли, чи що… Видимої смерти боїмося — від меча, або від мору… А тієї, що наприкінці — не те, що не боїмося, просто не думаємо про неї. Бо якщо думати — з головою стане негаразд.

— Друже Малах, — сказав Фіндекано лагідно, — я пропоную вам залишитись в Ломіоні на кілька…

Він трохи не сказав літ… Тоді згадав, що для Малаха кілька літ — це велика частка відведеного йому життя.

— На кілька місяців, або тижнів… Погостюєте, подивитесь… Я, та мій батько, Великий Князь Фінголфін, дозволяємо Аданам вільно селитися у Гітлумі, Дор-Ломіні та Неврасті.

— У мене є ще лист і до Великого Князя, — сказав Малах, задоволений тим, що розмова зійшла з високих речей на знайомий троп, — тож я обов’язково мушу навідати Барад-Ейтель.

— Навідаєте… Я дам вам провідників і супровід.

— Я вдячний вам, пане княже — Малах притиснув руку до серця і схилив голову.

Вночі Фіндекано довго не міг заснути. Він крутився на ложі, прислухаючись до дихання сплячої Еріен, тоді встав, накинув халат і вийшов зі спочивальні.

Книгозбірня була його надійним притулком в часи безсоння. Однак, не встиг він вмоститися у кріслі з книгою, як в голові наче батогом хльоснуло розпачливе:

«Мій Астальдо!»

Майтімо одразу ж урвав оsanwe, ніби відсікши його мечем, але Фіндекано таки рушив до його спочивальні. Руссандол залишив світло — кімната була залита м’яким сяйвом лампи Феанаро. Сам він лежав на ложі скулившись, захищаючи голову рукою. Фіндекано здригнувся — так лежав колись на камінні колишній бранець Ферен, ніби намагаючись затулитись від удару.

Нолофінвіон присів на край ложа, обережно торкнув побратима за плече — і відлетів трохи не до протилежної стіни. Майтімо ударив не рукою навіть — всім тілом, розвернувшись як пружина.

— Хто тут? — мовив він хрипко, — Хто?

— Майтімо, — вимовив Фіндекано, підіймаючись, — це ж тільки я… Ти кликав мене?

Руссандол поволі сів.

— О, ні… - сказав, — от ганьба… Ти таки почув…

— Тобі щось снилось? Оте?

— Забудьмо… Тобі боляче? Я не хотів, віриш?

— Вірю, — мовив Фіндекано, знову присаджуючись поруч, — не бійся нічого — я поруч. Не соромся мене — я ніколи не зраджу. Тебе обступає пітьма — поклич мене, Руссандоле…

Майтімо тремтів, як в пропасниці. Пальці його лівиці вп’ялися в плече друга. Руссандол намагався вирівняти дихання, зрештою це йому вдалося.

— Ти ляж, — сказав Фіндекано лагідно, — ляж, укрийся… Я триматиму тебе за руку, як ще один твій брат.

— Мама говорила про тебе — «восьмий син», — прошепотів Майтімо, — не йди, прошу.

Він ліг, не випускаючи руки побратима. Зітхнув полегшено.

— Казна що наснилося… Розпроклятий Ангбанд… І ти… Ніби вони тебе схопили, як Морінготто і хотів… Це мій найжахливіший сон, віриш? Ніби тварі вводять мене в оту Сауронову кімнату… для розваг, а там ти… В ланцюгах… І лице у тебе таке винувате — не зміг, мовляв… Не врятував… А Саурон, ніби, каже з отим своїм труп’ячим усміхом…

— Майтімо, не говори… — сказав Фіндекано, відчувши, як судомно стислися братові пальці, - мовчи, милий.

— Це ж треба, — сказав Руссандол вже спокійніше, — так налякати Рудого, що триста років отямитись не можу. Коли нічого, а коли як приверзеться щось… То, ніби вони схопили Макалауре — пообіцяли quentaro, що обміняють нас: мене на нього. І обдурили, ясна річ… То, ніби вони якось захопили моїх лисенят, обох… І випалили очі Амбарто… Я тоді весь замок розбудив, здається, так закричав уві сні… Потім заснути не міг: змусив малих лягти поруч, вони тоді ще жили в Гімрінгу, і цілу ніч прокидався, перевіряв — чи тут вони, чи все гаразд.

— Морінготто заплатить, Рудий, — мовив Фіндекано з холодною люттю, — він за все заплатить…

— Говори зі мною… Оповідай щось… Будь ласка…

— Сьогодні розмовляв з цим Аданом, — почав Фіндекано, — вельми цікава особа.

— Цікава, — погодився Майтімо, — вони всі — цікаві. Ти помітив, що він знає мене?

— Атож…

— Я блукав їхніми поселеннями. Вони добрі і щирі… Частково.

— Як?

— Мій батько говорив колись, що firi — це щось середнє між нами і орками.

— Я пам’ятаю…

— Так от — він правий був, князь Феанаро.

— Не розумію…

Майтімо повернув голову. Смарагдові його очі блиснули небезпечним вогнем.

— Яка у тебе в душі, - спитав, — найбільша рана?

— Альквалонде… — відповів Фіндекано не задумуючись.

— Убивство родичів, — сказав Майтімо, — за це нас прокляли і покинули напризволяще Вишні… А я тобі оповім, що я бачив у Аданів. Частина їх поселилася в Таргеліоні, на землях Карністіро. Той побурчав трохи — спершу Наугрім, мовляв, а тепер ще й це… Але селитися дозволив, і навіть допомагає, чим може. І от потрапив я в одне з селищ на якесь свято. Що вони святкують — так і не втямив, ті Адани, що в Таргеліоні, говорять ще незрозуміліше, ніж оцей Малах.

Але свято гарне було — дівчата у віночках, в білесеньких сорочечках… Танці, співи… Майже як у нас. Я сидів на почесному місці, поряд зі старійшинами… Це такі особи з довгими бородами, досить страшнуватого вигляду. Ти ще не бачив старих?

— Ні…

— Жахіття… Вони мають такий вигляд, немов зморщене яблуко, спечене на сонці. І чоловіки, і жони. Ну і за столом всіх обносили якимось хмільним напоєм. Я куштував його — по краплі на вуста, а решта цмулила те диво навіть не кухликами — черпаками. Мені вділяли багато уваги, звали Князем Лісів і видимо, трохи побоювались. Однак, потроху вони забули про мою присутність, і веселощі ще більш пожвавішали.

На тім святі було чи-то кілька родів, чи-то ріжні племена… Так одразу і не скажеш… Я так і не зрозумів, що було причиною сварки, але чоловіки схопилися за зброю. Хоча у них, зазвичай, на свято приходять неозброєними, однак, тут гості були здалеку, чи що…

Вийшло — прийшов на гуляння, потрапив на битву. Я спершу вважав, що вони б’ються до першої крові. Потім дивлюся — щось воно не те… Почав їх зупиняти… Словом, загинуло десь близько десятка — з обох боків.

Жони голосять, чоловіки поділились на два табори і трохи що зубами не клацають від люті. Старійшини, і ще якісь їхні вельможі починають щось на зразок суду. Зрештою все закінчилось виплатою віри і похованням загиблих. На ранок наступного дня розпочалася тризна, що небагато чим відріжнялася від свята. І оті різноплемінні воїни, які вчора пожерти одне одного ладні були, сиділи, обійнявшись, співали і плакали…

— Тобто, — мовив Фіндекано, — убивство родичів не є