Іван Керницький - Король стрільців

плечах делікатний з природи попович Тосько і запропонував партнерам перекочувати з цілим крамом «на сонце». При тому не полінувався і затягнув на себе штани і сорочку. Мій неоцінений пан інструктор, загартований на холод і гарячку в польських криміналах, зрештою спортсмен, член футбольного клюбу «Україна», — сидів далі голяком, тільки в одних «швімках», що мало потім далекойдучі, а катастрофальні наслідки.

Гра проходила згідно з заплянованою стратегією, то значить — українське студентство, в дружній і гармонійній співпраці, викінчувало поволеньки фраєра з льорнеткою. Як вечірній «шнельцуґ» Львів-Чернівці-Букарешт засвистав під Червоним мостом, справи стояли так, що пан Макс виграв був у старого п’ятку, його колежка три і пів золотого, а їхній партнер став «вивертати всі кишені» і з чималим заклопотанням шкробати свої чотири волоски на лепетині… Ніби — як це сталося, що його так гладко і швидко обцупкали? При чому мав таку нещасну і жалісну міну, що хлопці змилосердились над ним і в тихому порозумінні дали йому змогу ще раз «відбитися».

А на «шкарпах» зовсім звечоріло. Грачі вже третій раз перетягали коца з тіні за втікаючим сонцем і так з’їхали зі «шкарпів» аж на Шкарпову вулицю. Далі не було куди сунутись, бо починалися якісь городи та густий чагарник з порічок. Сонце присіло за Кульпарківський парк, посилаючи їм надобраніч декілька скупих, ніби крадених променів, і раптом у корчах заневиднілось, як серед ночі. Короткозорий добродій попросив партнерів, щоб посвітили йому сірничком, бо він далебі не може відрізнити хлопця від дами.

— А то вже зле, ваша достойносте, якщо ви не відрізняєте хлопця від дами, чи навпаки, — з філософічним спокоєм сказав пан Тосько, блиснувши сірником. — А яка-то небезпечна річ грати в карти при такому освітленні, то я вам зараз розкажу. Раз, пригадую собі, на вакаціях, коли ми з братом ще ходили до Малої семінарії, захотілось нам заграти в «очко». А щоб татко не бачили нас, то ми заховались на так званому «підрю», тобто на стришку над плебанією. А там, розуміється, було темно, тож ми присвічували собі сірниками. Та як присвітили, то за півгодини пішло з димом пів приходства.

Не помогли старому сірнички, як і не вдалася спроба відбитись, зразу засуджена на невдачу при таких лепських партнерах. Бо вийшло, між іншим, таке диво, що добродій з льорнеткою мав на руці раптом просту, звичайну «трійку», а йому, сараці, привидилось, що має «міхалка», значить — 29 очок! Та навіть, якби і мав «міхалка», то це не врятувало б ситуації, бо виявилось, що Тосько Баняк мав «шпіца»!

Ясно, що фраєр лежав, як довгий.

— Сервус, тату, — сказав Тосько, поклепавши партнера по плечу. — То тепер подякуйте панам за товариство, поцілуйте стіл і йдіть додому мешкати!

Сполоканий до рубця, легкий, мов пташина партнер спурхнув на рівні ноги, підтягнув шлейки, прикрив чотири волоски «панамою», і, крикнувши набігу «перепрашаю, на моментик!» — зник у чагарнику. Вернувся звідси з-перегодя, усміхнений, щасливий, відсапуючи з полегшенням, як людина, що оце збулась важкого і зовсім непотрібного балясту…

— То що, панове, граємо далі, правда?.. Я, вправді, вже не багатий на гроші, але даю в застав цю льорнетку. Прошу панів, це дуже дорога штука, марка Цайса, викладана перловою масою. Я привіз її ще з Відня, я, прошу панів, ходив з нею до Бурґтеатру оглядати різні чудові водевілі…

Сльози зашклились йому в очах, коли він, ставши навколішки, тремтячою рукою поклав льорнетку до «пулі». Відав, звага заставити її не прийшла йому отак собі, без душевної боротьби: відав, із цим предметом в’язалися якісь, дорогі його серцю спомини, переживання.

Хлопці переглянулись і стало їм трохи ніяково…

— Та добре, татку солодкий, — промовив мій неоцінений пан іструктор, — ми з колежкою з радої душі вчинили б вам цю приємність, то значить, звільнили вас ще від посідання тієї античної штуки, але ж, як тут далі грати, коли ні чорта не видно?.. А карти не намацаєш, треба таки бачити, що маєш в руці. Поза тим — я кваплюся додому, бо завтра раненько мушу йти на тренінґ, на площу Сокола-Батька. А дорогий колежка покидає Львів і їде на вакації.

— Теж дуже рано, — добавив Тосько Баняк.

— Еге, теж дуже рано… Бррр! Я змерз! — затрусився пан Макс, і став розтирати кулаками драбинясті й косматі, як у ведмедя, груди. Аж тепер спам’ятався, що, крім «швімків», і не має на собі жадної іншої одежини.

— А де мої лахи? — спитав Тоська.

— А ти не забрав їх з-під корча, як ми тягнули коца?

— Та ні…

— Ну, то лети, подивися, може, там ще є…

Пан Макс дременув під гірку, до першого на «шкарпах» місця постою, де залишив свої штани, черевики і спортову сорочину. Сорочина була, біліла ще здалеку в траві. По штанах і черевиках слід застиг.

Злий, як польский поліцай, важко та барвисто склинаючи, вернувся до гурту. В руці тримав мокру від роси сорочину.

— О! Тільки всього маєтку? — свиснув Тосько. — А де решта?

— Сучі сини-давидівці! — заскреготав зубами пан Макс. — Сперли штани і черевики!

— Звідки знаєш, що давидівці? Може то був сихівський батяр?

— Заткайся, бо дістанеш у морду!

— Слово чести?

— Відвались від мене!

Тим часом той сумний факт, що мого неоціненого пана інструктора живовидячки ограблено, не дійшов якось до свідомости добродія з льорнеткою. Так, ніби його взагалі не торкалися події, що прокочувались довкола нього чи понад ним. Чолов’яга був неначе в трансі, сидів напочіпки на коці, зігнувшись у дугу, і з блискавковою швидкістю раз-по-раз перемішував