Вилки Коллінз - Жінка у білому

Я трохи почекав, поки місіс Клементс заспокоїться. Чи не мерехтіло світло правди, таке слабке й далеке, світло, якого я так давно шукав, у цих спогадах доброї жінки про Аннине дитинство?

— А ви знали місіс Катерік іще до того, як народилась Анна? — спитав я.

— Ми зазнайомилися незадовго до того, сер, місяців за чотири. Тоді ми частенько бачились, але ніколи не були великими друзями.

Це вже й голос її зазвучав твердіше. Я спостеріг, що від болісних свіжих спогадів вона рятувалася споминами про імлисте минуле — від того їй ставало легше на душі.

— Ви сусідили з місіс Катерік? — спитав я, підохочуючи її згадувати більше.

— Так, сер, сусідили в Старому Велмінгамі.

— У Старому Велмінгамі? То в Гемпшірі є двоє міст із такою назвою?

— Так, сер, було двоє в ті часи — років двадцять три тому. Тоді за дві милі від старого містечка побудували нове місто, ближче до річки, а Старий Велмінгам, який і доти був село селом, помалу геть спустів. Нове місто стали називати просто Велмінгам, тільки стара парафіяльна церква як була, так і зосталась парафіяльною церквою. Стоїть вона самотою, а будинки довкола котрі самі розвалюються, котрі — люди розібрали. На моїх очах стільки сталося сумних перемін. Колись це було таке гарне, миле містечко.

— Місіс Клементс, ви жили там і до заміжжя?

— Ні, сер, я з Норфолка. І чоловік мій не велмінгамець — він із Грімсбі, як я вам уже казала, там він працював підмайстром. Але, мавши друзів на півдні, в Саутгемптоні, він подався туди, відкрив там торгівлю. Невеличку торгівлю, сер, але зумів заощадити досить грошей на скромне життя й поселився у Старому Велмінгамі. І я туди переїхала, коли вийшла за нього заміж. Обоє ми були вже немолоді, але жили собі щасливо — не те, що наші сусіди, містер Катерік із дружиною. Вони приїхали у Старий Велмінгам через рік чи два після нас.

— А ваш чоловік і доти з ними знався?

— З Катеріком, сер, не з його дружиною. Якийсь пан допоміг Катерікові посісти місце причетника у велмінгамській парафіяльній церкві. Тож він і приїхав, і поселився по сусідству з нами. Привіз він із собою молоду дружину. Згодом ми довідалися, що вона служила покоївкою в однієї родини у Варнек-Холі, біля Саутгемптона. Катерік довго домагався, щоб вона вийшла за нього, — така вона була гонориста. Просив її, так упрошував, а тоді й просити перестав, побачивши, що він їй не до душі. Та коли він утратив надію, вона схаменулась і сама, з доброго дива, прийшла до нього. Мій сердешний чоловік завжди казав, що отоді й слід було її провчити. Але Катерік був надто закоханий в неї, він ніколи ні в чому їй не перечив — ні до весілля, ні опісля. Він був гаряча голова, все давав серцю волю, і воно його заводило то в таку, то в таку неволю. Взяв би він і кращу за дружину, не таку, як місіс Катерік, і та в нього розбестилася б. Не люблю я гудити людей, сер, але вона була безсердечна жінка, страшенно свавільна, охоча гарно вбратись та похизуватись, щоб усі милувалися нею. А містерові Катеріку за його добрість і ласку хоч би про людське око шаною платила. Ще коли вони тільки приїхали й поселилися біля нас, мій чоловік було казав, що не буде пуття з їхнього шлюбу, — і правду казав, як у воду дивився. Не прожили вони коло нас і чотирьох місяців, як між ними скоїлася страшна свара. Про мене — обоє винні, обоє рябоє.

— Ви хочете сказати — і чоловік, і жінка?

— О ні, сер! Я не кажу про Катеріка — його, бідолаху, можна було тільки пожаліти. Я маю на увазі його дружину й...

— ...й людину, через яку скоїлась та свара?

— Так, сер. Уроджений джентльмен, вихований, освічений, хоч би посоромився... Ви ж його знаєте, сер... І моя бідолашка, моя голубонька Анна ох і добре його знала!

— Сер Персіваль Глайд?

— Атож, сер Персіваль Глайд.

Серце моє закалатало, мені здалося, що ключ від таємниці уже в моїх руках. Як погано знав я тоді всі закрути лабіринту, по якому випадало мені блукати!

— Хіба сер Персіваль жив тоді десь недалеко від вас? — запитав я.

— Ні, сер. Він був з іншого краю, тільки наїжджав туди. Батько його помер незадовго до того на чужині. Пам'ятаю, сер Персіваль носив жалобу. Зупинявся він у невеличкому готелі над річкою (незабаром його й знесли) — там зупинялися пани, що приїжджали в наше містечко порибалити... Коли він з'явився вперше, ніхто не звернув на нього уваги — хіба мало панів з'їжджалося з усієї Англії порибалити на нашій річці?

— З'явився він ще до того, як народилась Анна? -

— Так, сер. Народилась Анна в червні тисяча вісімсот двадцять сьомого року, а він приїхав, здається, чи то наприкінці квітня, чи то на початку травня.

— І ніхто з вас тоді його не знав? Місіс Катерік теж не знала його, як і решта?

— Так ми спочатку думали, сер. Та коли скоївся скандал, ніхто вже не вірив, що вони доти не зналися. Пам'ятаю все, от наче це було вчора. Якось уночі Катерік зайшов у наш садочок і розбудив нас, кинувши жменю жорстви в шибку. Почав просити мого чоловіка, ради Бога, вийти до нього на розмову. Довгенько вони балакали на ґанку. Коли вернувся мій чоловік нагору, то весь аж трусився. Сів на край ліжка та й каже до мене: «Ліззі! Чи ж не говорив я тобі завжди, що то лиха жінка? Чи не говорив, що не буде з неї добра? Либонь, уже дійшло до найгіршого. Катерік знайшов у неї в комоді купу мережаних хустинок, та два гарні персні, та нового золотого годинника з ланцюжком. Тільки природжена пані може таке носити, а його дружина не хоче признаватися, звідкіля в неї ці речі». — «Чи не думає він, що вона все те накрала?» — питаю. «Ні, — відказує він, — тут щось ще гірше за крадіжку. Де б вона накрала, та й не стала б, не така вона жінка! Це подарунки, Ліззі! На годиннику — її власні ініціали, й Катерік сам бачив, як вона таємно шепталася з тим паном у жалобі, з сером Персівалем Глайдом. Вона з ним була не так,