Такехіко Фукунага - Острів Смерті

падатиме цілу ніч, то до завтра засипле все Токіо, а коли б так сталося, то кращої смерті годі й бажати; вмираючи в добродійній лікарні, мати, напевно, згадувала те гірське село (правда, я не знаю, чи то була її батьківщина, більше того, я навіть сумніваюся, що я родом звідти), згадувала з любов'ю, як я, лежачи на животі, читав книжку з малюнками, а вона, час від часу простягаючи руки до вогню, щось шила, іноді мій несміливий голос уривався, й тоді було чути, як надворі тихо спадають сніжинки; взагалі мені здається, що там у горах зима тривала цілий рік. Оглядаючись назад, у минуле, зізнаюся, що зима, прожита з н є ю в холодній кімнаті з вікном на північ, промайнула, немов один день, але й на мить нас не покидала надія на прихід весни. Однак весна ще не встигла настати, як в о н а зникла. В опустілій квартирі я чекав ї ї повернення, бо не знав, куди в о н а могла податися. З порожніми руками, навіть якщо забрала з собою гроші та ощадну книжку. Мене довго мучило, чому в о н а втекла, і я нарешті вирішив розпитати в ї ї батьків. Вони дивилися на мене, як на якесь чудовисько, і щоразу повторювали: „Дочка не поверталася після того, як покинула рідний дім”. Було видно, що вони нічого не приховують від мене. Що вони собі думали, коли давали мені гроші, а я не мав сміливості відмовитися від них з обуренням, запихав їх у кишеню і йшов геть? За ті гроші я щовечора з горя напивався, ї ї речі продав за безцінь і потім змінив адресу — щоб не тривожили спогади про н є ї. То був кінець. Скінчилася зима, настала весна, і я, намагаючись викинути ї ї з голови, знайшов собі нову жертву. Однак і після того іноді я залишався наодинці з собою й роздумував над тим, чому в о н а покинула мене, не сказавши й слова. Адже це в о н а сама захотіла жити разом зі мною — так і заявила того снігового вечора на початку зими. Я не силував ї ї до цього, не обманював. Та чомусь за такий короткий час ї ї наміри змінилися. Я вважав, що оберігаю ї ї, як тільки можу, та, мабуть, я не розумівся на тонкощах жіночої натури; вона сказала: „Ви нещасна людина, бо не зазнали любові”, якщо я остогид ї й, то могла б чесно про це сказати, я не затримував би ї ї, від самого початку було ясно, що в о н а не вживеться зі мною, бо дуже відрізняється від Токіко, Місао, Юкіе чи Савако, врешті-решт, усе це було схоже на сон, а тому я перестав мучити себе здогадами і, вибравши собі нову роль, почав вважати зв'язок з н є ю короткою інтермедією, словом, усе в світі пливе своїм плином, тож тепер в о н а живе по-своєму, а я — по-своєму, і нічого тут не вдієш, бо таке життя — все живе приречене на смерть, а зустріч кінчається розлукою. Протягом останнього року я почувався наполовину мертвим, і от зовсім нещодавно, коли повсякденність, заповнена фарсом, почала витісняти з пам'яті дорогий образ, а сердечна рана загоїлася, мені раптом випало побачити ї ї.

Добряче сипле, у світляному кружалі вуличного ліхтаря танцюють сніжинки, схожі на комашок, йти далі з цього яскравого світла не хочеться, у провулку сніг начебто глибший, враження таке, що я скоро під ним потону. „Трохи далі”,— обернувшись, сказала Момоко, я добре бачив її обличчя, значить, це було десь тут, певно, саме цей ліхтар її освітлював; протягом останніх десяти днів після того холодного, похмурого вечора (так-так, це було минулого четверга) я думав лише про неї, аж Токіко кепкувала: „Що з вами? Невже з глузду з'їхали?” Я сказав Момоко: „Яка глушина! Ви завжди вертаєтеся додому самі в таку пізню годину?” Вона щось промимрила і прискорила ходу. „Ви не боїтеся темряви?” — знову спитав я. „Чи боюся темряви? Куди страшніший хижий звір у людській подобі”,— відповіла вона і, додавши: „Сюди”,— зникла у дворі за хвірткою, наче її пітьма проковтнула. „Почекайте, я вас чаєм пригощу!” — пролунало в моїх вухах, і, не бажаючи втрачати такої нагоди, я поспішив услід — на ліхтар, що виднів крізь листя дерева біля входу в двоповерховий будинок європейського стилю. Наблизившись до ґанку, я почув два голоси — Момоко і ще якоїсь дівчини. Незабаром у передпокої спалахнула електрична лампочка, і скляні двері зі скрипом відчинилися. „Зі мною гість з бару. Сам напросився провести”,— пояснювала Момоко. „Он що! Мабуть, надворі холодно? Нехай заходить”,— відповів ласкавий голос. Його власниця вдивлялася, в темряву— туди, де стояв я… Знайомий голос, знайоме обличчя… Це була в он а, таки в о н а, а не хтось інший, та сама, що зникла рік тому, виходить, в о н а жила в Момоко! З болем в очах я вп'явся в ї ї обличчя в ореолі світла, благородне, як у богині щастя Кітідзьотен. Та це тривало лише одну мить, бо як тільки я почув: „Будь ласка, заходьте”,— то повернувсь і пустився навтьоки. Тікав, охоплений панікою, і жіночі голоси вже не могли мене затримати. Біг крізь темряву, наче переслідуваний ї ї образом, поки не задихався.

Ї ї образ не відстав від мене, як не відстає оце світляне кружало ліхтаря, здається, сніг з усього неба сиплеться сюди й очищає цей образ ще більше; в порожній кімнаті після ї ї зникнення я бачив лише його — так, наче ї ї відсутність зробила його реальним; якщо на світі є любов, то це, напевне, була саме вона. Але ж який сенс у тому, щоб розмовляти віч-на-віч з жінкою, якої нема? Щоб забутися, я виїхав з тої квартири — теж вилетів з клітки. Залишивши там свою любов, я не мав права вимагати її в неї вдруге, ось чому я тікав щодуху, я не хотів з н е ю зустрічатися, гордість не дозволяла, а може, я боявся ї ї пильного погляду, ї ї запитань.

А як же тепер? Навіщо я хочу завітати до н є ї? Невже в отаку ніч, в отаку завірюху ще раз хочу відчути на собі ї ї погляд? Хочу, щоб вона сказала: „Ви така нещасна людина”? Пройду ще трохи і побачу зліва