Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

— Ви не дивуйтесь, що я вас про це питаю. Хоч, ясна річ, мета й спонука повинні бути тільки одні, але дуже часто трапляється, — сестра підходить до столу, складає ножик і ховає його до шухляди столика, — що люди зі світу (знову поблажлива усмішка) вважають монастир за санаторій, де лікують рани, завдані життєвим розчаруванням, — до нещасного кохання включно. Це романтичне і трохи застаріле уявлення про мету й завдання черничого життя, — посуворішавши, закінчила сестра. Руки знову сховалися в рукави ряси.

Неля стривожилась.

Сестра осуджує тих, що їх приводить сюди розчарування. А хіба задоволені своїм життям, щасливі люди шукають дороги у монастир? А що привело сюди її саму? А хіба коли б у Нелі було все гаразд у житті, коли б жив татко й не було б (ах, як би то зробити так, щоб і з пам'яті викреслити!) цієї гидкої історії з маклером, хіба вона прийшла б сюди?

— Я, — зам'ялась Неля, час від часу позираючи на сестру, наче міркуючи, наскільки можна відкрити перед нею своє серце, — я… не знаю, як бути… Я теж зазнала великого розчарування в житті…

Під білою, прозорою шкірою на обличчі сестри запульсувала жива кров.

— Нещасливе кохання? — запитала з опущеними очима.

— Ні, — таким самим тихим голосом відповіла Неля.

Сестра підняла повіки й подивилась на Нелю сірими, розумними, проникливими очима.

— Тоді я не уявляю собі, яке розчарування могло спіткати таку особу, як ви. Молода, вродлива, напевно, не помилюся, коли скажу — й багата особа…

Неля не спростувала цієї останньої неточності. Не хотіла поки що виявляти ні свого походження, ні прізвища.

— А може, у вас, — знову той проникливий холодний погляд, — надто розвинена фантазія? У вашому віці трапляється… Може, вам лише здається, що ви розчаровані життям? Ви ж його ще так мало знаєте.

— Мені не здається, — відповідає чемно, як учителеві під час уроків, Неля. — Я впевнена, що мені не здається.

Сестра обійшла столик і стала навпроти Нелі, освітлена анемічним жовтневим сонцем. Все на її блідому через брак повітря і сонця обличчі здавалось штучним. Навіть густі рівні брови були наче наліплені.

— У вас трапився гріх, і ви… ви хочете спокутувати його в монастирі?

Неля почервоніла, їй відразу ж стало гаряче.

— Я не согрішила, прошу сестри.

— Ага, ви просто відчуваєте в собі покликання служити Христові?

— Я хочу служити справі… Я думаю, що було б…

— «Справі»? — досить нетактовно перебиває її сестра. — У нас немає і не може бути інших справ, крім спасіння душ і служіння царю землі й неба — Христові. Я жалкую, що якраз відсутня мати ігуменя. Вона б пояснила вам все це глибше. Але я можу попросити сюди отця редемпториста[162] що саме проводить у нас закриті реколекції[163] для пань. Якщо бажаєте…

Неля не встигла висловити своєї волі, коли до кімнати увійшов чернець.

Це був красивий якоюсь жіночою вродою високий мужчина з помітним вже ожирінням. Він глянув на Нелю, і його очі спалахнули наче від магнію, але тут же сховались за лицемірно опущеними повіками.

— Прошу отця, ось ця дівиця, — голос у сестрички шовком стелився перед ним, — задумала вступити у монастир. Оскільки матері ігумені немає, отець зволили б поговорити про обов'язки монашого стану, бо молода особа… мабуть, не здає собі справи… Отець дозволить мені піти?

Вона склала руки на грудях і безшелесно вийшла, наче випливла з кімнати. І хоч двері замкнулись за нею, в Нелі звідкись взялося прикре чуття, що сестра підслуховуватиме їхню розмову.

Монах не сів, а граціозно сперся об поруччя важкого, з високою спинкою крісла.

— Я хотів би знати, що вас привело, дитя моє, до цього дуже поважного, дуже-дуже серйозного кроку?

Монах перехилився через спинку в бік Нелі, і на неї війнуло запахом добірного салонного тютюну.

Неля, яка ще задовго до цього дня приготувалась до цього питання, тепер завагалась, бо не знала, як із завченої відповіді викинути слова «справа».

— Я хотіла посвятити себе молитві за тих бідних дівчат, що… — вона шукала вислову, який крутився в голові, збентежена поглядом отця, що безцеремонно ощупував її постать, — за тих бідних, що… що… пропадають у гріху нечистоти… За малолітніх нещасних… що торгують ними десь там… У Токіо!!! Бомбеї… Стамбулі… не знаю ще де…

— І ви вирішили спасти їх своїми молитвами?

І хоч його голос прозвучав ніби серйозно і питання було доречне, Неля відчула, що він глузує з неї.

— Бомбей, Токіо, Стамбул… Можна б додати ще Касабланку, Каїр… А чи задумувались ви над тим, дитя моє, що ви хотіли допомогти їм спасти свої тіла, а не душі?

— Ні, прошу отця, — енергійно заперечила Неля, — я мала на думці душу. Саме душу…

— Душу? — дуже ввічливо здивувався монах і ще раз повторив: — Душу? А яке може бути для тих нещасних спасіння душі, якщо вони не належать до святої католицької церкви? Ви ж учились катехізису, ви повинні знати, що немає і не може бути спасіння поза католицькою церквою. Тих нещасних, о, дуже навіть нещасних заблуканих треба насамперед навернути на католицьку віру, а потім уже думати про спасіння їхньої душі. А наша свята церква, — що вам теж повинно бути відомо, — не залучає до цієї місії жінок. Протестантська церква, та визнає жінок-місіонерів, а ми з вами — католики, дитя моє.

— Я думала…

— Ви думали насамперед спасти тіло, а потім уже душу. Ні, дитя моє, найперше душа, а потім уже тіло. Сказано-бо в євангелії від святого Луки, що «жоден слуга не зможе служити двом панам: або він одного зненавидить, а другого любитиме, або буде триматись одного, а другого знехтує. Не можемо богу і мамоні[164] служити». Я хочу почути від вас слово, дитя моє…

— Якщо так, то я піду, — сказала Неля і підвелась. Їй нічого було тут шукати. Фата моргана, яку створила її уява, виявилася безлюдною та безводною пустинею.

І Неля вперше в житті відчула не то жаль до своєї церкви, не то сором за неї, що вона так безоглядно розправляється з тими, які не належать до її лона. Позбавити людину можливості доступу до раю, засудити її на довічне пекло! А де ж християнське всепрощення, євангельське милосердя?

Неля не дивилась на ченця. Вона бачила лише на спині стільця його руки. Рожеві, пухкі, гидкі у своїй виплеканості.

Одна з тих рук піднялася вгору.

— Сідайте, дитя моє. Ми ще не закінчили з вами розмови. Оскільки вже боже