Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

може врешті-решт змінити той вид назавжди. Вчений писав, що найуспішніші різновиди множаться, а найбільші невдахи — вимирають. Таким чином види з’являються, перетворюються, процвітають і зникають. Стаття була коротка, проста і до болю знайома.

Хто ж то такий?

Алма ніколи раніше про нього не чула. Дуже дивно, адже вона пильно стежила за світом науки і його представниками. Алма написала листи кільком колегам з Англії із запитаннями:

— Хто такий Альфред Рассел Воллес? Що про нього кажуть? Що трапилось у Лондоні в липні 1858 року?

Їхні відповіді ще дужче її заінтригували. Як виявилось, Воллес народився у Монмутширі поблизу Вельса в заможній родині, яку згодом спіткала скрута; він самотужки вивчився на топографа. Закоханий у пригоди, він не раз побував у джунглях і став завзятим колекціонером комах і птахів. Року 1853-го Воллес опублікував книжку під назвою «Пальми Амазонки та їхній ужиток», про яку Алма почула вперше, бо в той час якраз пливла з Таїті до Голландії. З року 1854-го він перебував на Малайському архіпелазі, де вивчав деревних жаб та інші створіння.

Там, у дрімучих лісах Сулавесі, Воллес підхопив малярію і ледь не помер. У гарячковому маренні, на порозі смерті, йому сяйнув здогад: теорія еволюції ґрунтується на боротьбі за існування. За якихось кілька годин він записав її на папері. А тоді надіслав нашвидкуруч написану статтю з Сулавесі аж до Англії, чоловікові на ім’я Чарльз Дарвін, з яким він колись мав нагоду познайомитися і яким вельми захоплювався. Воллес шанобливо запитав містера Дарвіна, чи має ця теорія еволюції хоч якусь цінність. Невинне запитання, позаяк Воллес ніяк не міг знати, що Дарвін сам трудився над тією ж самісінькою ідеєю ще з 1840 року. Насправді Дарвін уже написав тисячі дві сторінок, які згодом перетворилися у трактат «Походження видів», але не показував тієї праці нікому, крім свого вірного приятеля Джозефа Гукера з Королівського ботанічного саду в К’ю. Гукер не один рік умовляв Дарвіна видати трактат друком, але Дарвін — і Алма чудово його розуміла — вагався, почуваючи невпевненість чи сумніви.

І ось в історії науки трапився ще один дивовижний збіг обставин: виявилось, що Дарвінову геніальну й оригінальну ідею — яку він таємно плекав майже два десятки років — щойно висловив, достоту слово в слово, на другому кінці світу нікому не відомий тридцятип’ятирічний самоук-натураліст, який, до того всього, страждав від малярійної лихоманки.

Лондонські знайомі Алми писали, що лист Воллеса спонукав Дарвіна оприлюднити власну теорію природного добору — він боявся втратити авторство, якщо той опублікує її першим. Яка іронія, подумала Алма: Дарвін боявся програти в боротьбі за саму ідеї боротьби! Як справжній джентльмен, Дарвін вирішив представити Воллесового листа на зібранні Ліннеївського товариства і липня 1858 року — разом з власним дослідженням природного добору — та при цьому навести докази, що він першим висунув цю гіпотезу. Не минуло й півтора року, як «Походження видів» вийшло друком. Алмі здалося, що такий поспіх свідчив про те, що Дарвін запанікував — і було чого! — Воллес наступав йому на п’яти! Чарльз Дарвін мусив рухатись, діяти, пристосовуватись — як ті тварини й рослини, яким загрожує знищення. Алмі згадалася фраза з її власного трактату: «Що сильніша криза, то швидша еволюція».

Розмірковуючи над цим дивовижним випадком, Алма не сумнівалася в одному: теорію природного добору вперше запропонував саме Дарвін. Але її автором був не він один. Так, була ще Алма, але, крім неї, існував і ще хтось. Це усвідомлення було, мов грім з ясного неба. Якесь неймовірне наукове диво! Та все ж думка про те, що існує хтось такий, як Альфред Рассел Воллес, як не дивно, її втішила. Алма зраділа, що вона не одна опинилась у такому становищі. Тепер їх двоє. Віттекер і Воллес: заочні приятелі — хоча, Воллес, звісно, і гадки не мав про такі їхні стосунки, бо якщо про нього чув хоч хтось, то про неї — взагалі ніхто. Зате Алма це знала. Вона відчувала зв’язок із ним — із цим чудернацьким, дивовижним молодшим братом по розуму. Коли б у неї була сильніша віра, вона б подякувала Господу за Альфреда Рассела Воллеса, бо саме тендітне відчуття спорідненості допомогло Алмі гідно й розважливо — без руйнівного почуття образи, розпачу чи сорому — пережити всю ту галасливу метушню, що здійснялася довкола містера Чарльза Дарвіна та його колосальної теорії, що змінила цілий світ.

Дарвін, звичайно, увійде в історію, проте в Алми є Воллес.

І цього, принаймні на деякий час, достатньо.

Минули 1860-ті. В Голландії панувало затишшя, тоді як Сполучені Штати шматувала немислима війна. Впродовж тих жахливих років, коли з дому надходили звістки про безкінечну, жахливу бійню, Алма втратила інтерес до науки. У битві при Ентітемі загинув найстарший син Пруденс, який служив офіцером. Двоє її молодших внуків захворіли в військовому таборі й померли, так і не дійшовши до поля бою. Усе життя Пруденс воювала проти рабства, і ось йому настав кінець, але в боротьбі полягло троє її рідних дітей. «Я радію, а тоді плачу, — написала вона Алмі. — А потім знову плачу». Алма знову задумалась, чи не варто їй повернутися додому — й навіть написала про це сестрі — але та відрадила її покидати Голландію. «У нашій країні надто велика біда, щоб сюди їхати, — відповіла Пруденс. — Зоставайся там, де спокійніше, й дякуй Богові за той спокій».

Пруденс якимось чином зуміла влаштувати так, що школа працювала впродовж усієї війни. Вона не тільки вистояла під час конфлікту, а й взяла на науку нових дітей. Війна скінчилась. Президента вбили. Союз встояв. Будівництво трансконтинентальної залізниці завершилось. Алма подумала, що, може, саме ці грубі, металеві стібки могутньої залізниці й зішиють Сполучені Штати докупи. З безпечної відстані Америка здавалась Алмі місцем нестримного, бурхливого росту. Добре, що вона не там. Америка залишилась у її житті далеко позаду; навряд чи вона б упізнала той край, а він — її. Їй подобалось бути голландкою, вченою, однією з роду ван Девендер. Алма читала всі наукові журнали й у багатьох публікувалась. Вона вела жваві дискусії зі своїми колегами за кавою й тістечками. Щоліта «Гортус» відпускав її на місяць збирати взірці моху по всій Європі. Алма досить добре вивчила й полюбила Альпи, мандруючи їхніми величними вершинами з ціпком і валізкою колекціонера. Обходила і вологі, покриті папороттю ліси Німеччини.

Стала задоволеною життям літньою пані.

Настали 1870-ті. В спокійному Амстердамі Алма вступила у восьмий десяток свого життя, але