О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

— Що це таке, — застогнав я. — Професор математики на платню більше як п’ять тисяч на рік! Як це могло статись? Може він вліз у вікно й сам себе призначив?

— Це я викликав його телеграфом із Сан-Франциско тиждень тому, — відказав Енді. — Річ у тому, що заснувавши університет, ми просто помилково не подбали за кафедру математики.

— Ну й штуку ви вшкварили, — озвався я. — Адже заплативши йому платню за два тижні далі, ми зробимо з нашої філантропії пшик.

— Почекайте трошки, сказав Енді, — і побачите, як ми обернемо справу. Ми коло занадто шляхетної справи заходились, щоб отак кинути її на призволяще. До того ж, що більше я придивляюсь до дрібниць філантропічної справи, то вона здається мені вигіднішою. Я ніколи раніш не міркував про те, щоб її дослідити. Ви тільки поміркуйте, — вів далі Енді, — чому в усіх філантропів, яких я бачив на своєму віку, була сила грошей? Я повинен би був давно вже до цієї обставини придивитись пильніше й установити, що було причиною, а що наслідком.

Я цілком звірявся на викрутні Енді в фінансових справах, отже й дав йому при цій нагоді повну волю. Тим часом університет наш цвів пишним цвітом, шовкові циліндри на нас із Енді сяяли, а Флоресвіль все віддавав нам шану, немов ми були мільйонерами, а не філантропами, що ось-ось збанкрутують.

А студенти сповнювали місто рухом... Далі-далі з’явився у місті якийсь чужинець і відчинив картярню. Він почав загрібати гроші купами.

Якось увечері і ми з Енді навернулись туди, ну й поставили теж пару доларів до гурту. Тут було з п’ятдесят наших студентів, що пили пунш, кидаючи великі гроші на синє та червоне, а банкир розкладав карти.

— Що ж це таке в біса, Енді? — мовив я, — оці синочки кровожерів, повбирані в шовкові шкарпетки, накинули нам для неплатньої освіти свій курячий мозок, а грошви в них стільки, скільки нам з вами й увісні не снилось. Подивіться лишень на ці пакунки, що вони витягають із своїх задніх кишень.

— Атож, — відповів Енді. — Вони здебільшого сини заможних власників копалень або шахтарів. Дуже сумно дивитись, що вони розмантачують своє добро таким способом.

На Різдво всі чисто студенти пороз’їжджались по домівках святкувати. На прощання ми влаштували в Університеті бенкет, а Енді прочитав лекцію про “Сучасну музику й доісторичну літературу на островах Архіпелагу”. Кожен із членів факультету, пивши до нас, рівняв мене з Енді до Рокфеллера та до імператора Марка Автоліка[454]. Тоді я стукнув кулаком по столу й гукнув професора Мак-Коркла; однак виявилось, що його в нашому гурті не було. Я бажав подивитись на людину, що, як гадав Енді, могла заробляти коло розперезаної філантропії по сто доларів на тиждень, ніби таке було їй призначення.

Всі студенти виїхали з вечірнім потягом, і в місті зробилось так тихо, наче в школі торговельних кореспондентів глупої ночі. Коли я повернувся до готелю, то побачив, що в кімнаті Енді світилось. Відчинивши двері, я ввійшов.

Там сидів Енді коло столу з банкіром, що з картярні, і ділив купу грошей, заввишки футів зо два. Папірці було позв’язувано пакуночками по тисячі доларів у кожному.

— Вірно, — сказав Енді. — По тридцять одній тисячі на брата. Заходьте, Джефе, — звернувся він до мене, оце наша пайка прибутків за першу половину шкільного року у “Всесвітньому Університеті”, заснованому з філантропічною метою. — Чи ви тепер переконались, — спитав Енді, — що як коло філантропії заходитись комерційним способом, то вона показує себе мистецтвом однаково вдячним і тому, хто дарує, і тому, хто дістає?

— Чудово, — скрикнув я захоплено. — Цього разу я визнаю, що ви гідні наукового титулу доктора.

— Ми виїдемо вравну, — мовив Енді. — Ви б краще пішли та склали докупи ваші комірники, чохли та вирізки з газет.

— Чудово, — відповів я. — Я все наготую. Однак, Енді, — сказав я, — мені хотілось би побачити цього самого професора Джемса Дарнлея Мак-Коркла, поки ми не виїхали. Мені дуже цікаво познайомитись із цією людиною.

— Це дуже не важко, — відповів Енді, повернувшись тут до банкіра.

— Джім, — сказав він, — потисніть містеру Пітерсові руку.

Шлюбна контора[455]

Переклад Н. Дубровської

— Як я вам колись казав, — мовив Джеф Пітере, — я ніколи особливо не довіряв жінкам, і то все через їхню зрадливість. Вони зовсім ненадійні, чи то взяти їх до компанії, чи до співробітництва в будь-яке дільце найбезневиннішого ґатунку.

— Проте вони гідні пошани, — заперечив я. — Я гадаю, що вони мають право зватися “чесною статтю”.

— Чому б їм так і не зватись? — мовив Джеф. — Вони примушують другу стать дурити людей або працювати на себе, надсаджуючись. А що до комерції, то жінка добра тільки доти, доки не зачеплено її серця, або не гладжено її проти шерсті. До того треба ще турбуватися про її плитконогого, дихавичного чоловіка з пісочними бакенами, про п’ятірко дітей та ще про будинок, та ще про гроші під заклад майна, — бо без цього всього яка ж жінка піде до комерції?

Ну, от була така одна вдовиця, що ми з Енді Текером запросили до помочи. Йшлося про маленьке матримоніальне[456] агентство, що ми надумали появити в Каїро.

Коли чоловік має доволі грошей на оповістки, — сказати б, купку завбільшки з краець возової голоблі, то матримоніальне агентство дасть заробіток. У нас було біля шести тисяч доларів, і ми сподівались їх подвоїти за два місяці. Це був термін, що протягом нього можна було заснувати підприємство на зразок нашого, не вибиравши на те паперів з Нью-Джерсея.

Ми склали оповістку, приблизно такого змісту:

Чарівна вдовиця, вродлива, кохається в родинному житті, має 32 роки, володіє 3.000 готівки і цінним маєтком, бажає вдруге віддатися заміж. Воліла б побратися з людиною бідною, але здатною покохати жінку з грішми. Бо вона розуміє, що справжня чеснота найчастіше трапляється між людьми невисокого стану в житті. Не буде закидів і проти старшої віком людини або звичайної на вигляд, аби була прихильна, вірна, вміла керувати маєтком та з розумом обертати гроші.

Звертатись до Пітерса й Текера, агентів,