Микола Олександрович Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

— Звичайні такі ревнощі, — зло відказав Нік і відвернувся назустріч Магістру Золд, керівнику кафедри рослин. — Добрий вечір, Магістре Золд. Чи не складете мені компанію?

— Ну що ви, Ніку. Ви краще молодими дівчатами займіться. Стара я вже для таких розваг, та і йти вже зібралася.

— Так це просто чудово! Ви моя рятівниця. Я теж тільки про це і мрію. Давайте разом вирушимо в Школу, — Нік глянув на Квіту. Побачив спопеляючий погляд, посміхнувся, взяв під руку Магістра Золд і пішов до виходу з залу.

Почався період свят і в першу чергу — пора ярмарку. Нік більше часу проводив у місті, допомагаючи Окертузу і Цифріту. Торгівля йшла чудово. Всі виверти, які придумав Нік, спрацювали. Реклама та дивні новинки-умивальники привертали все більше й більше покупців. Всі були задоволені.

Ніку залишалося скласти ще кілька іспитів, тому, залишивши друзів самих розбиратися на ярмарку, вирішив кілька днів витратити на підготовку.

Обід і святкова атмосфера не давали Ніку зосередитися на заклинанні. Поруч сиділа Квіта, він розплився в усмішці в черговий раз, дивлячись у її бездонні очі. Вранці він успішно склав іспит з накопичення магії. Швидше, це була проста формальність. Магістр Весел чудово знав його здібності, тому міг поставити оцінку автоматично, але в Школі було прийнято, що учень все одно повинен складати іспит, не дивлячись на поточні успіхи. Багукхан відправив Ніка займатися до Квіти, хоча всі заняття в Школі закінчилися ще з початком пори Підсумків. Зазвичай Квіта не давала йому розслаблятися на заняттях, але, бачачи його задоволену ледачу пику, зрозуміла, що сьогодні урок остаточно провалений. Вона грайливо відповіла на його погляд та посміхнулася. Нік вже було зібрався поцілувати Квіту, але в цей момент відчинилися двері і в клас, без стуку, влетів захеканий Матотору.

— Вибачте, Магістре, я думаю Ніку потрібно знати. Там у професора Атавхаї проблеми, — ледве вимовив Матотору, хапаючи ротом повітря. Швидке пересування було слабким місцем товстуна.

— Блін, як же ти невчасно Мата, — простогнав Нік, відриваючись поглядом від красуні Квіти. — Гаразд, веди і розповідай, що сталося.

— Я з вам, — кинула магеса, підхоплюючись.

— Звичайно, пішли. Ти ж все-таки викладач. Може, допомога потрібна буде, — сказав Нік і поспішив за Матотору.

— Ну, розповідай що знаєш.

— Десь хвилин двадцять тому в Школу увірвалися військові на чолі з принцом Таном і Магістром Дорінгом. Всі виходи перекриті солдатами. Вони пішли до професора Атавхаї. Я не знаю, що вони від нього хотіли, але він сильно розлютився, закрився у себе в залі. Вони послали солдатів, так він викинув їх звідти. Принц дуже злий. Я думаю, що буде біда. Ось і побіг за тобою. Ти ж кращий друг професора, — задихаючись від нестачі повітря, швидко на ходу виклав Матотору.

Вони змогли дійти тільки до майданчика другого підземного поверху, на якому розташовувалася навчальна кафедра Некромантії, де жив Атавхаї, і зупинилися на сходинках, з висоти спостерігаючи за подіями. Далі їх не пустили солдати. Разом з ними було ще кілька цікавих учнів та викладачів. На самому майданчику, в оточенні військових, стояли Принц Тан, Магістр Дорінг та директор Школи. Принц був червоний від злості і щось кричав директору Хегану. Нік гримнув на учнів, що стояли поруч, щоб припинили базікати. Йому хотілося дізнатися з розмови, що сталося.

— Я зараз приведу сюди армію та зрівняю вашу школу з землею. Негайно заспокойте вашого демона і дайте нам його допросити, — репетував Тан в обличчя директору.

— Я зараз спробую з ним поговорити, але те, що ви його підозрюєте, це просто абсурд, — спокійно відповів директор. Було видно, що він схвильований, але намагався тримати себе в руках перед великим начальством.

Нік зрозумів, що Атавхаї таки загрожують неприємності, а солдатам втрата здоров’я, якщо демон і далі буде злий. Треба було щось терміново робити. Тільки одна людина у всій Школі могла хоч щось підказати або зробити. Він зрозумів, що треба бігти до Багукхана.

Хранителя не було на місці. Нік кинувся до нього в особисті покої. У Школі мало хто міг зважитися на таке. При тому що посада, яку той зараз займав, могла викликати тільки сміх у непосвячених, але навіть при цьому учні, і тим більше викладачі, поважали, боялися та обожнювали його. А зайти в особисті покої побоялися б, напевно, більшість. Хранитель сидів за столом і читав книжку.

— Багукхане, потрібна твоя допомога. Там проблеми у Атавхаї! — порушивши всі правила етикету, швиденько сказав учень.

— Що трапилося? — спокійно відповів Хранитель і подивився на нього.

— Я сам не особливо розібрався. Примчав в Школу злий принц Тан з Магістром Дорінгом і бойовими офіцерами. Виходи закриті. Наскільки я зрозумів, королевич в чомусь страшному підозрює Атавхаї. Спробували його допитати. Він викинув їх із зали. Зараз послали Хегана, щоб той заспокоїв демона. Але директор, судячи з усього, не вірить у звинувачення. Тому буде велика бійня. А мені б дуже не хотілося, щоб професор постраждав.

— Та він завжди був гарячим, коли зачіпали його честь. — Хранитель повільно підвівся з-за столу і пішов до виходу. — Ти підеш зі мною. Він з тебе порох здуває, тому особливо бушувати не буде. Постараємося всіх заспокоїти. Щоб не сталося, воно не вартує нових жертв.

Хранитель не поспішав. Нік мало не бігав навколо нього від нетерпіння, але це не змусило старого прискоритися.

— Багукхане, може, підемо трохи швидше? Ти ж сам казав, що не потрібно зайвих жертв. Хтозна чого вони вже встигнуть натворити, — підштовхував Хранителя Нік.

— Ніку. По-перше, я стара людина і бігати мені вже не під силу. По-друге, я впевнений