Роджер Желязни - Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Сфінкс облизав губи.

— Так, — зітхаючи, зрештою вимовив він. — Здається, ти маєш рацію.

— Тоді бажаю тобі гарного дня.

— Дякую. Шкода. Добре. Гарного дня. Але перш ніж ти підеш, можна дізнатися твоє ім’я — для протоколу?

— Чому б ні? Я Мерлін із Хаосу.

— Он як, — кивнув звір. — Тоді хтось прийде помститися тобі.

— Таке можливо.

— Тоді нічия й справді найкращий вихід. Іди.

Я доволі довго задкував, а тоді, повернувшись, поліз схилом, що лежав праворуч. Я лишався насторожі, аж доки не виліз звідти. Ніхто мене не переслідував.

Я побіг, страждаючи від голоду та спраги. Схоже було, що в цій спустошеній кам’янистій місцині під лимонним небом я навряд чи знайду сніданок. Фракір зсунулася назад і зникла. Рухаючись від світанкової зорі аж дотепер, я захекався.

Вітер у волоссі, пилюка в очах... Я посунув до купи каменюк і пронісся крізь них. Через тіні, які вони відкидали, небо наді мною стало зеленим. Зрештою я опинився в долині. Далеко попереду щось спалахувало, а ліворуч від мене пливло кілька хмар.

Тримаючи рівний темп, я дістався до невеличкого пагорба, виліз на нього і спустився з протилежного боку, що де-не-де заріс травою. Неподалік виднівся гайок, де верхівки дерев нагадували розпатлане волосся... Я повернув до них, налякавши маленьке пухнасте руде звіреня, що, вибігши мені навперейми, кинулося кудись ліворуч. За мить у тому самому напрямку пурхнула якась темна пташка. Я біг далі, а небо темнішало й темнішало.

Зелене небо й товщ зеленої трави... Вряди-годи налітають важкі пориви вітру... Дерева вже близько... З їхніх гілок лине спів... а хмари котяться далі...

Втома полишала мої м’язи, поверталася знайома легкість... Я пробіг повз перше дерево, наступаючи на довге опале листя... Пробіг між стовбурами з кошлатою корою... Дорога, якою я біг, перетворилася на добре витоптану стежку, вкриту дивними слідами... Вона йшла вниз, звивалася, розширювалася і знову звужувалася... Земля з обох боків від мене піднімалася... Дерева басили, наче віолончелі... Небо кольору рябої бірюзи клаптями виднілося крізь листя... Стрічки хмар лилися вперед, наче срібні ріки... Маленькі острівці блакитних квітів зринали на довколишніх схилах... Хмари обабіч мене росли все вище і вище... Шлях було вистелено каменями... Я біг далі...

Моя дорога розширювалася і розширювалася, поступово спускаючись униз... Ще до того, як я побачив чи почув воду, я унюхав її... Тепер обережно, повз камені... А тут трохи повільніше... Я озирнувся і побачив струмок з високими кам’яними берегами і метром чи двома берегової лінії перед узвишшям...

Повільніше, повз булькотливий та блискучий потік... уздовж його вигинів... Дуги, звивини, дерева високо над головою, оголені корені в стіні праворуч від мене, сіро-жовті завали вздовж шаруватого підніжжя...

Шельф розширюється, а стіни нижчають... Безмір піску та кілька каменів під ногами... Усе нижче і нижче... стіна на рівні голови, на рівні плеча... ще один вигин та поступовий спуск униз... стіна по пояс... Дерева з зеленим листям довкола, синє небо над головою, протоптана стежка праворуч від мене... Я дряпаюся схилом, іду ним...

Дерева та кущі. Пташки співають, дме холодний вітер... Я вдихаю повітря, пришвидшую крок... Переходжу кладку, кроки відлунюють у повітрі, струмок впадає до закритої від моїх очей річки, зарослі мохом каменюки поряд... Низенька кам’яна стіна праворуч від мене... Сліди від фургонів на дорозі попереду...

Польові квіти зусібіч... Луна розносить віддалений сміх... Іржання коня... Скрип возу... Поворот ліворуч... Дорога стає ширшою... Тіні та сонячне світло... тіні та сонячне світло... Строката строкатість... Річка ліворуч розростається і виблискує... Дим над наступним пагорбом...

Наближаючись до вершини, я сповільнився. Виліз нагору, обтрусив одяг, пригладив волосся. Кінцівки тремтять, легені качають повітря, смужки поту охолоджують тіло. Я випльовую пісок. Справа і знизу від мене — сільський шинок; кілька столів на широкому, грубо витесаному ґанку перед річкою; ще кілька — в саду поряд. Бувай, теперішній часе. Я прийшов.

Я спустився вниз, знайшов біля дальньої стіни будинку водяну колонку, вмив обличчя та руки. Ліве передпліччя досі боліло і трохи набрякло там, де мене вкусила Джасра. Я пройшов на ґанок і, махнувши офіціантці всередині будівлі, вмостився за одним зі столиків. Трохи згодом шинкарка принесла мені кашу, сосиски, яйця, суничне варення та чай. Я швидко все з’їв і замовив те саме ще раз. На другому колі до мене повернулося відчуття реальності, і я став смакувати їжею, милуючись річкою.

Як дивно все повернулося. Я прагнув спокійної мандрівки, такої собі лінивої відпустки, тепер, коли мою роботу завершено. На заваді стояли лише дрібні негаразди з Б. Я був певен, що дуже швидко з усім упораюся. Але тепер я посеред чогось мені незрозумілого, небезпечного та гротескного. Поки я сьорбав чай і грівся в теплі дня, мене заколисувало скороминуще відчуття спокою. Я розумів, що це ненадовго. Нема мені спокою ані серед дерев, ані іншого безпечного місця, поки цю справу не вирішено. Прокручуючи в пам’яті минулі події, я збагнув, що в доланні проблеми не можу більше покладатися винятково на власну реакцію. Час скласти план.

Визначення особи Б та його усунення перебували на вершині переліку того, що треба дізнатися і зробити. Вище стояло тільки визначення мотивів Б. Припущення, буцімто я маю справу зі звичайнісіньким психопатом, відкинуто. Б був надто добре організованим, а ще проявив деякі абсолютно незвичні здібності. Я почав відшукувати кандидатів, порпаючись у своєму минулому. І хоч я знав багатьох, хто міг би влаштувати подібне, жоден з цих людей не був так вороже налаштованим проти мене. Хоч Амбер і згадувався в дивному щоденнику Мелмана. Теоретично цей нюанс перетворював мою проблему на справу всієї родини, що, певно, мало б змусити мене повідомити родичам. Але це означало б, що я прошу про допомогу, здаюся, кажу, що не можу дати ради власним негараздам. Загроза моєму життю — моя справа, Джулія — моя справа. Помста за неї також стосується тільки мене. Отже, потрібно ще подумати.

Колесо-Привид?

Я покрутив цю думку туди-сюди, відкинув і знову повернувся до неї. Колесо-Привид... Ні. Воно невипробуване. Досі в розробці. Єдина причина, чому я про нього згадав, — це те, що Привид був для мене своєрідним домашнім улюбленцем, моїм головним досягненням у житті, моїм сюрпризом для решти. Я просто шукав легкого способу вирішення проблеми. Мені ще треба буде перевірити купу інформації. Після всього цього я, звісно ж, повернуся до нього.

Колесо-Привид...

Саме зараз мені й потрібна додаткова інформація. У мене є карти і щоденник. Відтоді,